Роль мирянина в Церкві може бути різною. Але є особливе служіння в Церкві, коли мирянин стає благовісником. Про це говорить Писання (1Кор. 5, 8), і це показує історія. Мирянин Оріген став перетворювачем катехитичного училища в цілий християнський форум, де філософи набували Христа [1]. Сліпий з дитинства Дідім став носієм Передання Церкви та тлумачем Святого Письма. Служити учителем можна було й у XX столітті в СРСР, як Віра Корнєєва в гебістській канцелярії (вже заарештована!) проповідувала про Христа і Церкву канцелярським працівникам при своєму слідчому [2].
Такий хрест можна нести і зараз.
У сьогоднішньому церковному житті дуже важливо зрозуміти, яку роль можуть і повинні відігравати миряни в Церкві. Часто трапляється, що священик усі турботи приходу несе сам, а віруючі бувають лише пасивними «прихожанами». Так не має бути.
Народ тільки й має право називатися «народом Божим», коли він живе життям Церкви, храму і громади. Зараз, коли ще не видно ясно парафіяльного життя, потрібно шукати в історії роль мирян у Церкві. І побачивши, як було зрозуміти що можна побудувати.
В історії Русі було щось подібне до первохристиянського прагнення до церковного вчительства. Все почалося зі служіння Богу городян, мешканців м. Львова, яке помітив патріарх Антіохійський Іоаким VI у 1586-1587рр. Історик Русі-України М. Грушевський зазначає: «Патр. Йоаким прийшов в ентузіазм від високого настрою та благородних планів львівських братчиків. З їх розмов повіяло на нього ароматом християнської Церкви апостольських часів»[3].
Це називалося «Братство». Як самі вони себе визначали: «Що є в нашій землі братство православних? Братство називається, коли християни православні живуть посеред іновірних, ляхів, унеятів і проклятих єретиків і хочуть від них відлучитися і з ними анітрохи спільні назви, самі з собою любовно злягаються, імена свої в єдино списуються.
Стан справ Київської митрополії у XVI столітті.
То були дуже складні часи. Тоді майже вся територія сучасної України входила до Речі Посполитої. Православна Церква була підпорядкована владі правителів Польщі та Великого князівства Литовського, католиків з віросповідання. Православні давньоруські князі, як покровителі Церкви, користувалися дуже широкими правами часто на шкоду інтересам Церкви. У результаті монастирі, парафії залежали від світських набоїв (далеко не завжди православних), більш ніж від своїх архієреїв. Вони часто підтримували звернення православних до католицтва[5]. Окрім цього, патрон міг міняти «неугодне» священство на приході, робити реорганізацію в монастирях. «Православна церковь стала спеціальним джерелом доходів для уряду та панства, що тримали у посредньому оподатковуванні побожність і жертволюбність православної людності»[6].
Католицьке духовенство було вільне від сплати податків, світська влада не втручалася у їхні внутрішньоцерковні відносини, а єпископи входили до складу сенату. Подібними правами Православна Церква не мала. Особливо важким було становище православного населення у Львові та Перемишлі. Тут обмежувалася свобода. Заборонялося, наприклад: «Напередодні ринок і вулицю явно піти в убирі священичому і з запаленими свічками…, так теж і мертвих тіл до трун проводити». Православних міщан змушували брати участь у католицьких святах, не допускали до міської адміністрації, не приймали до багатьох цехів, не дозволяли торгувати низкою товарів.
Виступаючи на сеймі від імені волинського «російського» дворянства та народу Костянтин Вишневецький уточнював: «Ми люди іншої з вами віри, особливо греки (православні): просимо, щоб нас не принижували і щоб нікого не примушували до іншої віри». [7]
А примус до зради віри були.
У Литві в середині XVI століття розвинули свою діяльність єзуїти і стверджували думку про унію з Римською церквою. Саме тоді відбувається посилення католицького впливу вищі класи народа[8].
Цей безцеремонний нічим не прикритий цинізм особливо проявляється у другій половині XVI ст. Дезорганізація «руської віри» дійшла крайніх кордонів. Моральна зіпсованість ієрархії – ставлеників патронату довела Православну Церкву до деморалізації.
Саме в цей час вірні Церкви, зв’язуючись у братерства, починають підвищувати голос Православ’я у церковних справах. Вони шукають підтримки в патріархаті і патріархи йдуть назустріч братському руху. Патріарх Мелетій Пігас у своїх посланнях визнає і схвалює цю роль мирянської організованості: «Веми, як утвердження церкви суть, що на місцях священні братства і як щит якийсь у допомогу самої церкви»[9]. Все це відкрило дорогу до широких впливів на народ та церковну справу.
Отже, церковні братства взялися до справи спорудження Православ’я.
Суть Братського духу
Гіркими прикладами занепаду Православної Церкви кололи очі православних їхні противники, належачи до повної нездатності Православ’я до розвитку та відродження.
Слід зазначити, що це було вкрай прикро, оскільки останні століття «стара» Церква стала майже єдиним гаслом національним — єдиним установою, яке ще об’єднувала розбиті останки Стародавньої Руси[10].
Тому яскраво вираженою церковністю та консерватизмом характеризуються братерства одразу. Завданням моменту стала оборона православної віри, традиції, ієрархії. Усі сили братніх організацій були злиті навколо цієї мети. Потреба концентрації сил призводить до тісного союзу братства із православною ієрархією.
Принцип соборної організації церковного життя у розвитку XVI в. був значно овіяний євангельськими прикладами, тому влаштовуються синоди, з’їзди духовних і світських представників. Своїм завданням братсва ставили підняти «руський» (український та білоруський) народ із його занепаду, пасивності та зниження, відновити його колишню славу[11].
Братчики брали на себе зобов’язання допомагати хворим і збіднілим членам братства та брати участь у похороні. Для працездатних відкривали трудові будинки-притулки. Брати повинні були збиратися для релігійного та морального повчання. Залагодивши поточні відносини, мали займатися читанням Святого Письма чи «шановного ладу» розмовами. Повинні були по силі стежити за моральністю своїх товаришів (недобрі вчинки ставити на вигляд, якщо ще тяжче — замикати до дзвіниці (!), крайно виключати з братства).
На противагу загрозам захоплення храмів католиками або уніатами мали письмове підтвердження права опіки та захисту над храмом[12].
Церковна унія 1596 р. дала імпульс до релігійно-національної боротьби, притягнула всі активні елементи суспільства, дала новий імпульс поширенню та розвитку братньої організації. Брати зайняли активну позицію проти унії[13].
Самовпевненість і безоглядність, з якою вони розправлялися з католицькою ієрархією, можна тільки здивуватися. Черпали силу братчики, як зазначає М.С.Грушевський, «від лозунгу «руської», національної церкви, від патріархату, що служив їй і всієї традиції мов якорем у глибокій воді»[14].
При цьому слід пам’ятати, що братства – це союз у більшості простих людей у «шевців, сідельників і кожем’яків».
Сюжет — Православна школа
Найважливішим напрямом діяльності братств і найефективнішим заходом боротьби проти переходу православних у католицизм, протестантизм та унію була організація шкіл.
Через школи мало реалізуватися основне завдання братства – підвищення рівня релігійності та освіти. У «Пересторозі», патріотичному творі на той час, автор вважав, що зараз набагато важливіше будівництво шкіл і друкарень, ніж спорудження нових церков.
Протягом XVII – XVIII ст. по всій Україні стали з’являтися початкові школи, які містилися самим населенням: на Наддніпрянщині – громадою, на західноукраїнських землях – братствами[15].
Сучасник Юрій Рогатинець, проповідник освіти і школи, як перші умови релігійного та національного відродження, радіє відродженню віри без поступок «духу часу»: «Православіє наше почало просіявати як сонце»,— організатори) церкви божої, і друковані книги почали розмножуватися».
У цього чоловіка було б щоб християни, жили спираючись безпосередньо на науку Святого Письма![16]
Особливе місце займає фінансування шкіл. Гроші на їхню організацію збирали і патріархи та єпископи і сам народ. Львівський архієрей писав тоді багатим: «Просимо, відокремте якусь частину маєтностей своїх, що вам Господь Бог дав, для слави імені Його святого, і для свого і своїх синів душевного спасіння, розмножуючи Писми Святого науку дітям вашим, та й вас Бог помилує в Страшний День Суду вічного»[17].
Наука в школі повинна була бути доступна для дітей всіх станів: «Будь-якого стану: убогих за прости Бог, а багатих за рівним датъком». Місця у класах школярі займали в порядку успішності у науках.
Варто згадати про безстрашність, якою відрізнялися православні у справі просвітництва.
Старший Братчик та піклувальник, а саме так називали св. Петра Могилу тоді ще Лаврського архімандрита не звертав уваги на сильних світу цього у справі церковної освіти. Навіть пішов на перекір королю.
З актів польської адміністрації видно, що польський уряд, діючи на користь католицької церкви та її навчальних закладів, прагнув не допустити створення для православних латиномовної школи вищого рівня та її філій.
Король Владислав IV 29 жовтня 1634 р. направив Петру Могилі вже повторне суворе розпорядження, наказуючи «негайно скасувати друкарню латинську та латинську школи так, щоб їх не було ні в Києві, ні у Вінниці, ні в будь-якому іншому місці». У разі невиконання цього розпорядження король погрожував суворим покаранням за «непослух, що породжує бунти та свавілля». 27 листопада 1634 року король писав одному з керівників польської адміністрації в Україні: «Отримавши звістку, що печерський архімандрит відкрив латинські школи у Київському, Волинському та Брацлавському воєводствах, ми розпорядилися, щоб він ці школи обов’язково закрив і скасував. Проте він не тільки не виконав нашої волі наказу, а встановлює нові такі школи. Це презирство до нас, бо він не має від нас ніякого дозволу і повинен обмежуватися російськими школами »[18].
Педагогічний підхід у братських школах
Виховання та наука мають суто релігійний характер. Мета школи – релігійний та моральний поступ української громадськості. І учні повинні вчитися «страху божому і звичаєм сором’язливим і дитиною: усім віддавати підкору і пошану».
У 1609 р. братська львівська друкарня видала збірку «Про виховання чад», де на підставі Отців Церкви, насамперед Іоанна Златоуста вказувалося: «З науки, мов із джерела, «все добре походити», що занедбання шкільної освіти викликає «безладдя і все зло» — школа — благочестію поспішник»!
Дивно, що наука безпосередньо пов’язана зі справами милосердя. Для учнів школою діяльного кохання та милосердя служили лікарні для убогих та лікарні для хворих, опіка над убогими та немічні братиками та жебраками. А «братки служби церковні, громадські похорони і церемоні — школою набожності та підкорення»[19].
Принагідно зазначимо, що у суботу для дітей була спільна репетиція вивченого за тиждень. У воскресіння та свята перед богослужінням вчитель «у святості свята вчить дітей волі божої», а після обіду тлумачить Євангеліє та Апостол, читаних того дня[20].
Для користі дітям братчики у школах засновували «братство немовля», щоб юнаки та юнаки з малого віку звикали трудитися для слави Православ’я.
Духовний лідер братств
Братства мали відбиток “глибокого релігійного духа”[21]. Перерозподілялися церковні доходи, величезні гроші виділялися на потреби бідної пастви: сиріт, забезпечення старих і хворих, бідних та дітей, а також на підтримку церков та монастирів. Але не лише справами милосердя обмежувалося духовне життя тогочасних громад.
Одним із православних духовних лідерів того часу був Іван Вишенський. Афоніт та представник ісихастської традиції, візантиніст. Якщо брати його особистість та творчість відокремлено, вони захоплюють нас своєю щирістю почуттів, високим настроєм, людинолюбством, яке просвічується з-під його аскетичної ризи. У всій нашій старій літературі не знайдемо нічого рівного його вогненним докорам єпископам-уніатам, які покинули Церкву, не зносячи соборно-демократичного, суспільного духу.
Ідеї Вишинського спричинили маси. Для подолання унії, замість якоїсь політики, він радить встановити всенародну — піст, чування і молитву, щоб Бог дивом своїм зламав завзятість короля, покровителя унії [22].
Біблійне розуміння того, що насамперед потрібно звернутися до Бога в молитві та виправленні себе, а не лише зовнішнього, дало концентрацію двох початків: і аскези та діяльної освіти, тобто. церковної «практики» та проповідь християнської «теорії». Таке поєднання дало свої результати. Досі серед уніатів та католиків на західній Україні є православні. Досі у Львові є вулиця на честь ченця Іоанна Вишенського.
Литовська фортеця та святі Волині
У братський Св.-Духів монастир Леонтій Карпович († 1620 р.) стягнув аж дві друкарні, куди пригноблена латинянами Литва в її вцілілих містах і містечках монастирях охоче потяглася під керівництво Св. Духовської обителі. Так і склалась православна бойова фортеця на всю Литву.
На Волині та в Галичині відновником та організатором монастирського життя став Іов Княгинінський, аскет та афоніт, який до своєї смерті у 1621 р. організував на засадах гуртожитку п’ять монастирів у Львівській єпархії. Продовжувачем розпочатої справи спеціально на Волині прославився інший святий ігумен, на ім’я теж Іов (Залізо), спочатку ігумен Дубенського монастиря, та був і Почаєвського (†1651 г.)[23].
Трохи географії
Львівське братство
У Львові опікувалися особливо церковною освітою. Братство цінувало людей вчених, богословів та літераторів. Стали розвивати літературну роботу, розповсюджувати книжність та науку за допомогою друкарень.
Друкарню братство викупило у жида, якому заклав Іван Федоров за 1500 золотих (величезна сума!). Гроші збиралися нелегко; патріархи Іоаким та Єремія та владика Гедеон у чотири роки (1586-9) заохочували віруючих для цієї мети[24].
Через створення культурних осередків освіти найкращі уми того часу бачили відродження Православ’я та слави Русі.
Братства випускали підручники, полемічні твори, житія святих, ухвали Соборів Західноруської митрополії. Після 1596 р. основними напрямами діяльності братніх друкарень стала боротьба з Брестською унією та випуск богослужбової литературы[25].
Виданням богослужбової літератури мало широкий резонанс! Це можна зрозуміти, якщо згадати, що до цього книжки лише переписувалися, друкарня Іоанна Федорова це перший друкований засіб на Русі!! У храмах не було книг для богослужіння – люди почули служби святим, яких любили. У результаті, це неминуче впливало побожність мирян[26].
Це літературне змагання було не що інше, як боротьба за людські думи, за розум, який має любити Господа (Мт. 22, 34). А інформація на той час черпалася з книжок та проповідей.
У той же час, братство створює школу. У грамоті патріарха Іоакима від 15 (25) січня 1585 р. зазначалося: «Хочуть… панове міщани львівську школу заснувати для навчання дітей християнських усіх станів, де мали б вчитися Писання Святому (грецькою та слов’янською), щоб не був їхній християнський рід ніби безсловес через свою неученість»[27].
Про мотиви заснування школи в 1625 р. брати писали в листі до російського царя: «Ми, великими засобами, влаштували для православних дітей школу для вивчення слов’янсько-російської та грецької мов та інших предметів, щоб діти не пили з чужого джерела смертельну отруту схизми, не відходили у темряву римської віри »[28].
Для різноманітності наведемо трохи статистики. Зберігся реєстр учнів кінця XVI, у якому записано 61 школяра (молодшого відділення), переважно з міста Львова та Галицького та Краківського передмість. Є також кілька дітей з інших міст та сіл: син Сільвестри Шелеста з приміських с. Солоні, син шевця із с. Любін, сирота з Яворова, син вдови з міста, син священика з с. Сихова.
Рука об руку зі справою Церкви йде самопожертва. Згадаймо про одного братика.
Василь Тяпинський – жертвує своїм убогим маєтком заради видання Євангелія народною мовою. Він хворіє на «глибокий культурний і національний занепад російського народу». На його думку, стара Русь була блискучою представницею всієї Східної Європи. Звертаючись до сильних світу цього він писав: «Не турбуйтеся виключно про егоїстичні інтереси. Самі вчитеся Слову Божому та інших навчайте »[29].
З відродженням Православ’я через «Божу науку» починається відродження старої славної Русі. Національний інтерес тодішнього православного населення правобережної України та Білорусії – це церковний інтерес.
Київ, братство, козаки…
З глухого прикордонного кута, непривітного і тривожного форпосту Київ нарешті повернув статус національної столиці, готової до боротьби, реваншу, отримання втрачених позицій. І це завдяки Православ’ю, братерству та козакам.
Київське братство метою ставило: «Утіха і утвердження в благочестя нашого роду — сином сходнього Православія, в розмноження християнських чеснот, чесного чернечого життя. На просвіту дітей народу христіанського — відколи хвала всемогутнього Бога на землі множиться. До оборони вдів і сиріт і в порятунку всяких людей »[30].
У братство вписалося „незліченно” різного народу — місцевого духовенства, міщан та шляхти.
І що знаменніше — вписався і гетьман П. Сагайдачний з усім військом козацьким (близько 20 тисяч)[31]. Приймаючи таким чином братство під спеціальну свою опіку, тим самим привласнюючи собі формальне право виступати його офіційним захисником і протектором. Звідси ні уніати, ні воєвода Києва нічого не могли зробити.
Уніатським митрополитом І. В. Рутським, у своїх мемуарах про способи просування унії у Києві писав, що найбільшою перешкодою для поширення унії стало це «нове братерство, засноване схизматиками три роки тому». Рутський визнавав, що братства створили певний вид нової республіки, яка завдає уніатам багато зла[32].
Він скаржився на воєвода Києва, але ні воєвода, ні сам митрополит нічого не могли зробити. Братство, а з ним і київська православна громадськість дедалі вище піднімали голову[33].
Козаки охороняли у Києві цілий рік патр. Феофана (1620-1621) [34]. Це був саме час відновлення православної ієрархії в Україні. Коли патріарх почав боятися небезпеки з боку польської влади козаки «люде рицарські, духом гарячі, сказали найсвятішому: не був би ти патріархом, не був би добрим пастирем, якби не посвятив і не залишивши народів руському митрополиту і єпископів, застав нас без пастирів»[35].
Козаки охороняли православне братство від репресій польсько-шляхетської влади. Документальні матеріали підтверджують діяльну підтримку Київського братства козацтвом, що дало можливість братчикам розгорнути широку культурно-освітню діяльність, досягти високого рівня викладання у своїй школі. Виконати головне завдання школи — виховання відданих своєму народу людей, стійких у своїх переконаннях, непримиренних до національно-релігійної зради [36].
Київ після довгого падіння свого церковного життя знову стає церковною столицею, резиденцією митрополита, що більше столицею майже всього православного єпископату, який тікав під захист козаків.
Отже…
Народна мудрість каже: «Під лежачий камінь вода не тече». Діяльність братств, як бачимо, йшла у багатьох напрямках:
Підтримка один одного у православній вірі та житті
Організація шкіл та друкарень
Контроль за моральністю своїх членів та ієрархії
Охорона та утримання храмів
Справи милосердя – лікарні, дивовижні будинки, піклування про вдови та сироти
Співпраця з козаками
І в усьому ясно видно Божу допомогу. Здається, буде і нам від Бога підмога. Потрібно діяти.
[1] Шмемон А., прот. Исторический путь Православия. С. 77
[2] Солженицын Александр Исаевич. Архипелаг ГУЛАГ. http://predanie.ru/solzhenicyn-aleksandr-isaevich/book/69309-arhipelag-gulag/
[3] М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VI. Розділ V. Львівське брацтво і брацький рух. http://litopys.org.ua/hrushrus/iur60511.htm
[4] М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ VII. ЗаснованнЄ Київського брацтва, брацька школа, характер науки в ній, жалії уніатів на брацтво, парт. Теофан і дальші успіхи Київського брацтва. http://litopys.org.ua/hrushrus/iur70704.htm
[5] Флоря Б.Н. Западнорусская митрополия. 1458-1686 гг. http://www.odinblago.ru/istoriya_rpc/zapadnorus_mitropolia
[6] М. Грушевський. Історія України-Руси. Том V. Розділ VI. http://litopys.org.ua/hrushrus/iur50607.htm
[7]Фефелова О. А. Просветительная деятельность православных братств и проблема полонизации и окатоличивания украинского и белорусского населения Речи Посполитой. http://www.dslib.net/istoria-otechestva/pravoslavnye-bratstva-na-vostochnoslavjanskih-territorijah-rechi-pospolitoj-vo-vtoroj.html
[8] Знаменский П. Руководство по истории Русской Церкви. http://predanie.ru/lib/book/73515/
[9] Антон Карташев. История Русской Церкви. Т.2. http://krotov.info/history/11/smo/kart206.html#_Toc531401497
[10] Михайло Грушевський. З історії релігійної думки на Україні. ЛЬВІВ, 1925. https://www.litmir.co/br/?b=259617&p=31
[11] Там же.
[12] Братства православные: на Украине и в Белоруссии в XVI-XVII вв. //Православная энциклопедия. http://www.pravenc.ru/text/153359.html
[13] История Великого Княжества Литовского. Создание Речи Посполитой. http://statehistory.ru/books/Aleksandr-KHannikov_Istoriya-Velikogo-Knyazhestva-Litovskogo/15
[14] Михайло Грушевський. З історії релігійної думки на Україні. Вказ. рес.
[15] Я. Д. Ісаєвич. Києво-Могилянський колегіум. http://litopys.org.ua/istkult2/ikult238.htm
[16] Михайло Грушевський. З історії релігійної думки на Україні. Вказ. рес.
[17] М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VI. Розділ V. Вказ. назв. і рес.
[18] М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ VII. Вказ. назв. і рес.
[19]М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VI. Розділ V. Вказ. назв. і рес.
[20] Там же.