You are currently viewing Прот. Димитрій Предєїн, доктор богослов’я: «Догматичне вчення Димитрія (Муретова), архієпископа Херсонського»

Прот. Димитрій Предєїн, доктор богослов’я: «Догматичне вчення Димитрія (Муретова), архієпископа Херсонського»

Мабуть, не буде перебільшенням сказати, що за рівнем своїх богословських обдарувань, за видатним ораторським талантом і за висотою духовного життя архієпископ Димитрій стоїть в одному ряду з такими світилами свого століття, як святителі Філарет Московський, Феофан Затворник, Ігнатій Кавказький та його непосред попередник на Одеській кафедрі святитель Інокентій Херсонський. Серед сучасників архієпископ Димитрій мав величезну повагу. Його палко любила паства всіх єпархій, якими він керував протягом свого життя. Архієпископа Димитрія шанували люди найрізноманітніших станів та національностей. Наприклад, його високо цінував Олексій Степанович Хом’яков, який був знайомий з ним особисто, а євреї міста Одеси збудували на свої кошти храм на честь його небесного покровителя, святителя Димитрія Ростовського, на подяку за його захист та заступництво у період єврейських погромів. Про благодійність та неуважливість архієпископа Димитрія ходили легенди. Зокрема, достовірно відомо, що ховати його довелося за єпархіальні гроші, оскільки всі особисті кошти він роздав бідним.

     На особливу згадку заслуговує діяльність архієпископа Димитрія на посаді голови Навчального Комітету при Святійшому Синоді. Наслідком запропонованої ним реформи духовної освіти мало стати скасування становості духовенства та звільнення Церкви від зайвої опіки та бюрократичної влади держави. Хто знає, якби цей проект архієпископа Димитрія був повністю і послідовно втілений у життя, можливо, російському суспільству вдалося б уникнути тієї духовної кризи і омертвіння, за якими іманентно була революція 1917 року. Але сьогодні ми не будемо докладно зупинятись на церковно-суспільній діяльності архієпископа Димитрія. Його архіпастирські заслуги вже неодноразово були предметом розгляду в доповідях, прочитаних у стінах нашої духовної школи.

     Нам хотілося б звернути увагу на, можливо, найбільш дорогоцінний дар особистості архієпископа Димитрія, на його видатний талант догматиста, Богослова з великої літери. Догматичне богослов’я, ще архімандритом, Димитрій (Муретов) викладав у Київській Духовній Академії. Серед його учнів тут був Макарій (Булгаков), майбутній митрополит Московський та автор фундаментальної праці «Православно-догматичне богослов’я». Жаль, що сам архієпископ Димитрій не залишив після себе подібного досвіду догматичної системи. Є всі підстави вважати, що навіть на тлі таких стовпів, як митрополит Макарій (Булгаков), архієпископ Філарет (Гумілевський) та єпископ Сильвестр (Малеванський), архієпископ Димитрій (Муретов) міг би стати світилом першої величини у православній догматичній науці 19 століття. Тим не менш, багатотомне зібрання його проповідей дозволяє нам відновити догматичний світогляд архієпископа Димитрія, короткий нарис якого ми спробуємо викласти в цій доповіді.

Як зауважує про архієпископа Димитрія протоієрей Георгій Флоровський: «Проповідувати він дуже любив і всього більше на догматичні теми. Говорив він дуже просто, але в простих, майже наївних словах умів висловити всю точність релігійних споглядань, розкрити внутрішню перспективу навіть у звичайних дрібницях… Димитрій нагадує найбільше саме Філарета Московського — і своєю догматичною допитливістю, і силою і послідовністю міркуючої думки, і пластичних визначень. І, крім того, у Димитрії було чарівність простоти і благолепие лагідності»[1]. Ці слова «крім того» у Флоровського дорогого стоять. Загальновідомо, що великий московський святитель Філарет простотою і лагідністю не відрізнявся. Отже, архієпископа Димитрія протоієрей Георгій Флоровський, нехай побічно, але в цьому відношенні ставить навіть вище за митрополита Філарета, який у всіх інших відносинах був для нього еталоном ідеального богослова. Взагалі, впадає в око, що поряд з митрополитом Філаретом (Дроздовим) архієпископ Димитрій (Муретов) є, мабуть, єдиним персонажем у книзі «Шляхи російського богослов’я», про який Флоровський може сказати лише добре, не знаходячи жодного вразливого місця для та отруйної критики. Просто дивно спостерігати, яким розсипом компліментів нагороджує протоієрей Георгій архієпископа Димитрія. Так, він пише: «Привертав до себе Димитрій, перш за все, справжньою лагідністю і смиренністю серця – і приваблював невідчутно, але ця «сердечність» ніколи не перетворювалася ні на риторику, ні на солодку сентиментальність, — сердечний Димитрій був у духовному, над душевному елементі. У своїх лекціях і богословську проблематику прагнув він звести до її духовних витоків, до духовного досвіду. І завжди в нього відчувається вся запитальність випробувальної думки… З Інокентієм його пов’язує спільність філософських уподобань і навіть уподобань. У богослов’ї Димитрій був саме філософ, насамперед. Він виходив із даних Об’явлення, зі свідчення Слова Божого і потім відразу ж переходив до спекулятивного розкриття сенсу та сили догмату. Він був істориком, хоча й дотримувався історичного методу у викладі догматики. І західником ніколи не був, — від цього його оберігла творча самодіяльність розуму, містичний реалізм споглядань»[2]. Повірити у справедливість цих хвалебних епітетів, що відносяться до архієпископа Димитрія, спонукає нас не лише заслужений авторитет протоієрея Георгія Флоровського як проникливого та досвідченого мислителя, а й наше власне дослідження творів видатного одеського архіпастиря. До результатів цього дослідження, закінчивши наше вступне слово, ми можемо перейти.

     Розгляд догматичного світогляду архієпископа Димитрія ми почнемо з його вчення про віру в Бога. До цієї теми владика Димитрій багаторазово повертався у своїх проповідях. Очевидно, в епоху поширення нігілізму і матеріалізму йому здавалося особливо важливим доводити необхідність суспільства віри в Бога, причому з використанням найрізноманітніших аргументів. Так, повторюючи стародавні спостереження Цицерона і Плутарха, архієпископ Димитрій пише: «Перенесіться думкою в будь-яке століття і в яку хочете країну світу: завжди і скрізь знайдете віру в Бога, поклоніння Істоті Високішому, яке все створило і над усім владарює, від якого вся доля людини. Пройдіть в будь-яку частину світу, заглибитеся в дрімучі ліси нововідкритих країн світу, до тих диких людей протягом багатьох тисячоліть, які схожі більше на диких тварин, ніж на істоти богоподібні, і в них знайдете святилища і жертовники, молитви і жертви, і в їх помітите страх Божий, благоговіння перед Богом, бажання догоджати Йому, щоб бути щасливими та спокійними у своїй совісті. Словом, ні історія, ні досвід не знають людей без віри»[3]. З іншого боку, сама природа людська свідчить про природність віри в Бога. «Заглибтесь… у глибину власної душі і серця, — пише архієпископ Димитрій, — і ви переконаєтеся, що віра в Бога є основною, так би мовити, стихією душі людської, є необхідним і природним відчуттям у собі образу Божого, істотною відмінністю людини від тварини, є вроджене людині почуття, яке розкривається в ньому з самого дитинства, зростає і зміцнюється з його віком, служить розрадою йому в житті, насолоджує всі прикрощі його земного існування, полегшує жахи смерті надією кращого життя після смерті; словом, що не жерці винаходять віру, а віра в Бога, усвідомлення свого падіння, своєї нечистоти та винності перед Богом вимагає жерців та жертви. Можна більш-менш заглушати насильно це вроджене нам почуття, але винищити його неможливо; можна спотворити віру в забобони — найгрубіше і безглузде, але знищити її неможливо. Невіруючим можна тільки стати насильно, але народитися людині невіруючим неможливо, тоді вона не була б і людиною »[4].

Спростовуючи самовпевнене вихваляння вчених-матеріалістів, владика Димитрій пише: «Несправедливо, щоб віра була властива лише людям неосвіченим і неосвіченим, але слабшала і потім зникала в міру розвитку розумового, в міру множення знань, щоб невіра була ніби природним наслідком людського успіху. науках та знанні. Навпаки, віра є початок, джерело і кінець будь-якого знання, і вона є не інше що, як вища знання. Відніміть віру – і все коло людських знань обмежиться тим, що ми бачимо, чуємо і відчуваємо, і людина нічим не відрізнятиметься від тварини, яка обдарована тими самими зовнішніми почуттями, іноді навіть кращими, ніж у людини. Але віра розширює розумовий світогляд наш у нескінченність. Вона відкриває нам все, що було, є і буде, нею осягаємо шляхи премудрості, благості та правди Божої у світі, найпристойнішу силу Божу та Божество. З іншого боку, що більше розширюється коло знання, то більше зміцнюється і зростає віра»[5]. І далі: «Ми довели б прикладами – не Афанасієв, Василієв і Григорієв, а Ньютонов і Лейбніцев, Кеплерів і Коперників та подібних до них корифеїв науки, як благочестя християнське може одушевлювати трудівників науки в їх важких дослідженнях, запліднювати їхню працю істинними творцями науки»[6].

Зрозуміло, говорячи про віру архієпископ Димитрій мав на увазі не просто визнання буття Божого, але саме діяльну християнську віру, яка свідчить про справи: «Що віра без сповідання? Світильник під спудом, що нічого не освітлює, цього мало, це світильник без’єлейний, скоро погасаючий. Бо хто не хоче виявляти своєї віри в словах і діях своїх, той віра мертва, не оживлена ​​істиною любов’ю до Того, в кого вірує»[7]. Якщо ж віра виявляє себе в гідному християнському житті, то вона надає значення і сенсу буття не лише окремих особистостей, а й великих людських спільнот: «Внутрішня сила народів є жива, тверда і непереборна віра, щире, нелицемірне благочестя і чистота вдач, міцне, терпляча одностайність і братолюбність, щира, самовіддана відданість вітчизні та цареві своєму »[8]. Невипадково «лиходії, які замишляли коли-небудь приголомшувати і руйнувати упорядковані і квітучі суспільства, не знаходили кращого кошти задля досягнення своїх цілей, як розбестити юнацтво, зняти з нього священні узи віри і доброї моральності і навіяти молодим людям свої загибелі правила»[9] . Таким чином, щоб добробут навіть самого цивілізованого і впорядкованого суспільства був міцним і довготривалим, воно обов’язково має бути сполучане з християнською вірою: «Як не важливі і не корисні знання, що набувають розуму людського, але вони не повні і слабкі, якщо не заповнюються і не утверджуються словом Божим. Вони мертві і неживі, якщо не пожвавлюються в нашому розумі Духом премудрості та розуму. Вони похмурі і безрадісні, якщо не освітлюються світлом віри Христової. Вони безплідні, а то й освячуються благословенням Божим, бувають навіть шкідливі і смертельні, а то й керуються істинною любов’ю християнською, а робляться знаряддям пристрастей людських»[10]. Здавалося б, аргументація високопреосвященного Димитрія є цілком логічною, об’ємною і переконливою. Але він чудово розумів обмеженість її впливу. Причина невіри лежить, зазвичай, над помилці розуму, а розбещенні серця. Тому і вчить архієпископ Димитрій: «Браття, якщо зустрінете людину невіруючу, задоволену і хвилюється своєю невірою, пошкодуйте про нещасне. Він у тяжкому полоні у диявола, який вчинив із ним так само, як чинили стародавні тирани зі своїми бранцями, тобто. засліпив йому духовні очі. Не сподівайтеся переконати його будь-якими доказами… Хто не хоче вірити, того нічим не запевниш… Ми можемо тільки благати Господа, щоб Він Сам, силою благодаті Своєї торкнувся серця невіруючого і дав йому прозріти духом… Але перш за все, браття мої, нам повинно зберігати свою віру як зіницю ока, як голову всіх благ, як життєдайний початок духовного життя »[11]. І тут, звичайно, йдеться про дотримання чистоти Православ’я: «Тисячолітній досвід свідчить, що жодна виразка не поширюється так швидко, не противиться так завзято всім зусиллям лікування, як вільнодумство, свавілля та розбещення, що жодні лиха, ніякі гоніння не відторгли стільки душ від віри Христової і не занапастили навіки, як брехні і розколи »[12]. У цьому контексті дуже цікаве та показове ставлення архієпископа Димитрія до римо-католицизму. Ніде прямо не називаючи латинське сповідання єрессю, він, разом з тим, знаходить досить сильні і точні висловлювання, щоб показати відмінність латинства від Православ’я: «Не прийдуть, можливо, з нами навіть і в храм Божий і не приймуть нас за братів своїх хіба ті нещасні члени сім’ї слов’янської, які давно підпали залізному яру духовного самовладдя Риму, які замінили не тільки віру і богослужіння, а й самі письмена святих Кирила і Мефодія чужими їм богослужінням і письменами латинськими, які всмоктували від сосців Риму. , А властивий помилці і забобони дух фанатизму і нетерпимості до всього, що не поклоняється самозваному наміснику Христову »[13].

Питання про істинну віру у високопреосвященного Димитрія тісно пов’язане з темою Божественного Одкровення, поза яким богопізнання неможливе. Все язичницьке людство жило в темряві незнання щодо істинного Бога, в темряві, яка лише іноді слабко освітлювалася променями істини: «Наймудріші світу цього шукали тільки істину, але не знаходили її ніде. Самі Платони зізнавались, що якби можна було пізнати щось про Батька правди, то не можна сповістити цього перед усіма. Найбільші Сократи з подивом говорили: «Чи є, чи ні життя за труною, не знаємо, але якщо вона є, то там, можливо, знаходить правду і істину. Всі найкращі сподівання серця людського дозволялися в одні ворожіння та здивування; найістотніші питання про Бога і Його ставлення до світу, про людину та її призначення, про правду і чесноти, про смерть і безсмертя, закінчувалися або порожнім спільністю і безрадісним сумнівом, або відчайдушним запереченням і зневірою »[14]. Тільки завдяки надприродному Одкровенню Божому, явленому у Втіленні Господа нашого Ісуса Христа і зафіксованому у Святому Письмі Нового Завіту, все людство отримало можливість істинного та рятівного богопізнання. Архієпископ Димитрій пише: «Що для нас Святе Письмо? Це втішна звістка з неба, істинної вітчизни нашої; це милостивий лист Царя Небесного до нас грішних і неключних рабів Його; це всемилостиве оголошення злочинцям про прощення їм злочинів, про відновлення їхньої честі та прав »[15]. І ще: «Слово Боже є таке всемогутнє, вседіюче Слово, якого слухає і якому кориться все, що на небі та на землі, що в раю та в пекло, яке чують і існують у трунах. Це таке владне і царствене Слово, якого бояться і тремтять духи злоби, якому слухають з благоговінням Святі Ангели, яке розуміють найбезсловенніші тварі, що творять волю Божу … »[16]. Стверджуючи богонатхнення Святого Письма Нового Завіту, високопреосвященний Димитрій пише: «Ми знаємо абсолютно, що Святе Євангеліє проповідане у світі єдинородним Сином Божим, Який є Творець і Господь наш… Це свідчить саме вчення Господа Ісуса Христа, яке не могло бути розумом розум досі не обіймає і не сприймає його і яке, очевидно, від Бога є »[17].

     Протестанти дорікають нам, що ми, православні, мало вивчаємо та погано знаємо Святе Письмо. Але ж це плід тільки нашої людської лінощів і недбальства, а зовсім не православного віровчення як такого. Архієпископ Димитрій (Муретов), один із найкращих православних ієрархів 19-го століття, говорить про значення Біблії в житті християнина так виразно, як навряд чи висловляться найвідоміші протестантські проповідники: «Нехай Слово Боже буде світлом вашого розуму, їжею вашого серця, життям вашої душі , світильником ніг і світлом стежкам вашим, головним початком і правилом вашого життя та діяльності; нехай вселяється воно у вас багато, тоді ви будете блаженні воістину »[18] .

     Зазвичай прийнято вважати, що природне Одкровення Боже має значення як підготовчий ступінь до прийняття надприродного Божественного Одкровення. Але архієпископ Димитрій розкриває в цьому співвідношенні і зворотний бік: природне Одкровення може принести велику духовну користь і тій людині, яка вже освічена надприродним Одкровенням. Зокрема, він пише: «Все видиме у світі, як прояв притаманної сили Божої, є живе зображення того, що відбувається або має відбутися в царині духу нашого такою самою пристосувальною силою благодаті Божої. Бо єдиний і той самий дух Божий є джерелом і подачем життя тілесного і духовного. Тому зовнішня природа є розкрита книга, написана перстом Божим: читайте цю книгу з духовним розумінням. Дивіться очима віри на вид землі нашої, що оновлюється, і навчіться таємницям оновлення і спасіння душі своєї»[19].

Тема віри та Об’явлення у догматичному вченні архієпископа Димитрія нерозривно пов’язується з темою Промислу Божого. Одеський архіпастир пише: « Духовне око розуму нашого є жива віра, як сповіщення упованих, речей викриття невидимих. У кого це око розуму світліше, у кого чистіше, твердіше і досконаліше віра, той бачить більше, прозріває далі. Той у всьому навколишньому його світі вбачає притаманну силу Божу, яка все містить, все оживляє, усім керує за законами премудрості, доброти і правди, той і в звичайнісіньких, мабуть, обставинах життя свого бачить всекеруючий перст Божий, що діє сокровенно, невидимо , таємниче, проте дієве, життєдайно і спасительно»[20]. Це відчуття дії в його житті Промислу Божого є для християнина найсильнішою морально-психологічною підтримкою: «Справді, що може бути заспокійливішим і втішнішим для людини в цьому світі, де немає нічого в її владі, а все може бути проти неї, як та свята віра, що він знаходиться завжди, у будь-яку мить життя, у будь-якому, будь-якому місці, у всіх випадках і обставинах під премудрим і всеблагим, всемогутнім і правосудним наглядом і управлінням велелюбного Батька — Владики неба і землі, всього видимого та невидимого; що всі святі небожителі з Пречистою Владичицею Богородицею приймають найживішу і споріднену участь у долі його зі щирим бажанням зробити його істинно щасливим та блаженним на всю вічність»[21]. Разом з тим, ця особлива батьківська опіка Боже про християн накладає на них і велику відповідальність у користуванні тими благами, які подаються їм Промислом Божим: «Той отримав спадщину, про яку ніколи не думав, в іншого в землі відкрився випадково багатий рудник металу. Чи не є така, так звана щастя, особлива дія Промислу Божого, що закликає до Бога, що благодійить і благословляє людину? Чи не є подібний, так званий, випадок, прямий виклик любові Божої на діла благі, богоугодні та людинолюбні? Чи не є ця, так звана удача, останнє, можливо, окопання безплідної смоковниці, яку милосердя і довготерпіння небесного Вертоградаря залишає ще на одне літо в очікуванні плодів віри і покаяння, любові і милосердя?»[22].

     Але навіть у віруючого і благочестивого християнина бувають часом у житті моменти, коли віра його зазнає випробування сумнівами та здивуваннями. Про це владика Димитрій пише особливо виразно: «Для чого, спитаєш, Бог спускав і допускає стільки небезпек, стільки спокус, такі наклепи? Ось причина тому: справжнє життя наше схоже на гімнастичне училище, є місце битви та боротьби, є очисна піща. Художники кидають золото в піч, піддають його дії вогню, щоб зробити чистішим і дорогоцінним. Вихователі атлетів вправляють їх у багатьох тяжких справах, борються з ними, як найжорстокіші вороги, щоб через подібні вправи зробити їх міцними, спритними, здатними до віддзеркалення ворожих нападів. Так чинить з нами і Бог у справжньому житті. Бажаючи зробити душу здатною до чесноти, він вражає її і відчуває, і піддає спокусам, щоб через це слабкі і схильні до падіння зміцнилися, тверді стали ще твердішими і неприступнішими для підступів і нападів диявола, щоб всі, нарешті, були здатні до отримання майбутніх. »[23].

     Ще сильнішим випробуванням для віри в Божественний Промисл, ніж особисті скорботи, може стати споглядання кричущої несправедливості, що часто має місце у світі і в суспільстві: «Праведники, благоугодні Богу виконанням Його заповідей, що служать Йому преподобством і правдою всі дні живота, , і прагнуть, і наготують, і страждають, а грішники, що безстрашно порушують закон Його, зневажають всесяту волю Його, одягаються в порфіру і вісон, веселяться у всі дні світло. Спокуси і беззаконня, зневіра і безбожність ростуть і множаться, а віра і благочестя смиренно схиляють голову свою і не сміють звести очей своїх, щоб не зустріти блюзнірської наруги та осміяння. Цієї глибокої таємниці довготерпіння Божого не розуміють, браття мої, цілком і найсвятіші Ангели»[24]. Чому все це так відбувається? На подібне запитання преподобний Антоній Великий одержав від Ангела відповідь: «Антоній! Це – долі Божі. Дослідження є шкідливим. Собі слухай »[25].

Але, звичайно ж, чудово про це знаючи, високопреосвященний Димитрій таки тяжіє до теодицеї, логічно обґрунтованої, а тому, наводить три послідовні аргументи для пояснення Божого довготерпіння: «По-перше, … найбезчестивіші грішники, як люди, суть справа рук Божих. І на них надрукований всесвятий образ Отця Небесного, і за них принесена Правосуддю Божому найбільша і найсвятіша Жертва – хресна смерть Єдинородного Сина Божого, і за них пролита Божественна Кров… Тому милосердя Боже щадить і великих грішників, доки збідніє і вичерпається будь-яка надія їх навернення і покаяння, доки не запекли вони до кінця і не стануть придатними для одного вогню геєнського. Тому, по-друге, Господь терпить тимчасове звеличення грішників і приниження праведних, що для розрахунку з людьми в Нього ціла вічність, що і нагороди, і покарання майбутнього життя нескінченні. Тому саме Правосуддя вимагає чекати, щоб святий святився ще й праведний правду нехай чинив ще, серед усіх спокус і спокус світу, нехай очиститься як золото в горнилі, нехай явиться гідний тієї найвищої слави, якою просвітляться праведниці, як сонце, в царстві Отця; щоб образив образив ще й кепський сквернився ще, нехай буде гідний того вічного вогню, який уготований дияволові та ангелам його. Тому, нарешті, довготерпить і милосердить Господь про занепалий і розбещений рід людський, що одному всезнанню Його відоме число обраних не тільки між тими, які тепер блукають ще або в незнанні істини, або в засліпленні пристрастей, і які силою благодаті Божої можуть звернутися до покаяння. , але й між тими, що походять від роду безбожних і невіруючих і які можуть стати істинними чадами Авраама з віри і благочестя. Тому Премудрість Божа шкодує всіх, щоб захоплено кукіль, не захватити разом з ними і пшеницю; нескінченна любов і милосердя Боже довготерпеливо очікує, доки не виросте і не принесе плоду вся посіяна, вся сіяна і вся пшениця, що має ще сіятися на ниві Божій»[26].

Але, звичайно ж, чудово про це знаючи, високопреосвященний Димитрій таки тяжіє до теодицеї, логічно обґрунтованої, а тому, наводить три послідовні аргументи для пояснення Божого довготерпіння: «По-перше, … найбезчестивіші грішники, як люди, суть справа рук Божих. І на них надрукований всесвятий образ Отця Небесного, і за них принесена Правосуддю Божому найбільша і найсвятіша Жертва – хресна смерть Єдинородного Сина Божого, і за них пролита Божественна Кров… Тому милосердя Боже щадить і великих грішників, доки збідніє і вичерпається будь-яка надія їх навернення і покаяння, доки не запекли вони до кінця і не стануть придатними для одного вогню геєнського. Тому, по-друге, Господь терпить тимчасове звеличення грішників і приниження праведних, що для розрахунку з людьми в Нього ціла вічність, що і нагороди, і покарання майбутнього життя нескінченні. Тому саме Правосуддя вимагає чекати, щоб святий святився ще й праведний правду нехай чинив ще, серед усіх спокус і спокус світу, нехай очиститься як золото в горнилі, нехай явиться гідний тієї найвищої слави, якою просвітляться праведниці, як сонце, в царстві Отця; щоб образив образив ще й кепський сквернився ще, нехай буде гідний того вічного вогню, який уготований дияволові та ангелам його. Тому, нарешті, довготерпить і милосердить Господь про занепалий і розбещений рід людський, що одному всезнанню Його відоме число обраних не тільки між тими, які тепер блукають ще або в незнанні істини, або в засліпленні пристрастей, і які силою благодаті Божої можуть звернутися до покаяння. , але й між тими, що походять від роду безбожних і невіруючих і які можуть стати істинними чадами Авраама з віри і благочестя. Тому Премудрість Божа шкодує всіх, щоб захоплено кукіль, не захватити разом з ними і пшеницю; нескінченна любов і милосердя Боже довготерпеливо очікує, доки не виросте і не принесе плоду вся посіяна, вся сіяна і вся пшениця, що має ще сіятися на ниві Божій»[26].

Антропологія архієпископа Димитрія включає аналіз всіх трьох здібностей людської душі: розуму, волі і почуття. «Не можна не віддати честі людському розуму і працьовитості, — пише високопреосвященний Димитрій, — широке коло наук, несумісних для сил однієї людини й одного людського життя, неоглядна майже маса знань, накопичена тисячоліттями, широке застосування добутих відомостей до потреб життя, до поліпшення існування нашого землі, ясно свідчать, що розум людський, й у занепалому стані людини, понад усе землі, що душа людська, воістину, дорогоцінний всього мира»[36]. Вчення владики Димитрія про свободу волі чуже навіть тіні августинізму і витримано цілком у дусі вчення Святих Отців Східної Церкви про синергію, тобто співробітництво Божественної благодаті та людської волі. «…Саме милосердя Боже не може очистити нас, якщо ми самі не захочемо очиститись від усякої скверни плоті і духу, — вчить архієпископ Димитрій, — і сама благодать Божа не може врятувати нас без нас, без нашого сприяння до випрасування гріхів своїх; і саме таїнство покаяння не виправдає нас перед Богом, якщо ми не принесемо плодів, гідних покаяння »[37]. І з іншого боку: «Немає сумніву, що зробити всяка добра справа залежить від нас, тобто. від нашої доброї волі. Але безсумнівно і те, що будь-яка справа наша не буде істинно доброю справою, доброю Господу і гідною того, щоб Господь придивився на нього піклуванням доброти і любові своєї, якщо не освятиться воно Його Божественною благодаттю »[38].

     Вчення архієпископа Димитрія Херсонського про серце, як орган почуттів та центр морального життя людини, органічно вписується в російську релігійно-філософську традицію, представлену світилами вітчизняної антропології: від Григорія Сковороди, через І.В. Кірєєвського та П.Д. Юркевича до свт. Луке (Війно-Ясенецькому). Зокрема, архієпископ Димитрій пише: «Серце речове є джерелом тілесного життя нашого. Биттям його вимірюється життя, визначається стан здоров’я тілесного, і з припиненням його биття припиняється життя. Ось і духовне серце, тобто. внутрішнє почуття і прихильність душі є вихід духовного життя нашого; ним керуються наші внутрішні думки та бажання, ним керуються і всі зовнішні почуття наші та всі рухи тілесні. Він є скарбом, з якого зноситься назовні все, чим позначається і внутрішнє, і зовнішнє життя наше. Тому серце є початок і коріння всіх дій наших — і внутрішніх, і зовнішніх »[39].

     Крім того, в контексті антропології заслуговують на згадки міркування архієпископа Димитрія про ім’я і день народження людини: «Кожному з нас, браття, при самій появі на світ Свята Церква принесла в дар святе ім’я одного з праведників, що тріумфують на небі, для того, звичайно, щоб за цим святим ім’ям було і житіє наше… Справді дороге для нас це святе ім’я. Це перша власність, яку ми купуємо у світі, власність невід’ємна, яка одна перейде разом з нами у вічність. Нічим не відрізняє природа немовля, що народжується на світ, не відрізняє нічим і мертвого, що покладається в труну. Одна Свята Церква назвам християнського імені відрізняє і колиску, і могилу християнина. Під цим ім’ям, ніби під якоюсь священною печаткою, він живе і діє серед мільйонів подібних до нього людей: під цим ім’ям зберігається пам’ять про нього в пологи пологів і твориться згадка про нього в молитвах Святої Церкви перед престолом Господнім; з цим ім’ям він з’явиться на небі, серед собору небожителів. Наги ми приходи на світло, наги і вийдемо звідси… Один небесний скарб виправдовує Благодати Божої, що дарується нам у Хрещенні, разом із християнським ім’ям, буде нашим невід’ємним скарбом на всю вічність, якщо не втратимо його самі… Вже по цьому одному християнське ім’я, даруване нам Святий Церквою, є такий скарб, дорогоцінного якого немає нічого у світі і який має зберігати з особливою обережністю і увагою»[40]. Ось чому «горе нам, якщо на небі не впізнають нас під тим ім’ям, яким назвала нас Свята Церква!»[41].

У наш час ознакою особливо суворого християнського благочестя деякі православні віруючі вважають зневагу до святкування дня свого народження, як нібито язичницької традиції. Архієпископ Димитрій Херсонський був абсолютно чужий подібний спосіб мислення. Навпаки, розкриваючи значення дня народження для життя людини, він представляє цілком достатню духовну основу для її урочистого та гідного святкування. Так, високопреосвященний Димитрій пише: «Який день у житті людини важливіший за всіх? Звичайно, день народження – вже тому, що їм починається і зумовлюється в певному сенсі все подальше життя. Народженням людини починається те дивне буття, яке, маючи початок, не має кінця, — те дивне існування, яке, обмежуючись законами простору та часу, тягнеться до безмежної вічності. У народженні дається людині весь запас сил, які розвиваються і діють не в певну кількість років, а в усю безмежну вічність, не в одному певному місці або суспільстві людей, а в усьому Царстві Божому безмежному і вічному. Народженням визначається в певному відношенні і те середовище, в якому повинен діяти новий мешканець землі, і ті умови, якими спрямовуватиметься, і той предмет, біля якого буде обертатися вся його діяльність у житті. Тому день народження, є, воістину, день священний і урочистий кожному»[42].

     Дуже велика увага в догматичному навчанні архієпископа Димитрія Херсонського приділяється темі гріха та гріхопадіння. Полеміка навколо цієї теми у сучасному православному богослов’ї набула досить гострого характеру. І центральним пунктом, довкола якого ведеться непримиренна боротьба, є питання про вину за гріх Адама. Нагадаємо, деякі богослови визнають відповідальність потомства, тобто. всього людства, за первородний адамів гріх, інші, навпаки, визнають лише болісне ушкодження природи гріхом, що передається у спадок, від батьків до дітей. Провину нащадків за гріх Адама ці богослови заперечують, вважаючи за несправедливе звинувачувати у злочині того, хто на місці злочину взагалі не був присутній. Архієпископа Димитрія слід віднести до першої категорії богословів. Він не обмежується лише перерахуванням хворобливих спотворень людської природи гріхом, а й говорить про нашу вроджену винність, «осудження і відкидання від особи Божого»[43], успадкованих нами від праотця нашого. Замість міркувань про несправедливість і негуманність такого стану речей владика Димитрій наводить, на виправдання Адама, міркування зовсім іншого роду: «Якщо ми нині народжуємося не безневинними та чистими, яким з’явився на світ наш предок, навпаки, за його гріх, — винними суду Божому. то за його ж покаяння вся наша провина загладжена Хресною Смертю Єдинородного Сина Божого, ми туні виправдані, очищені та освячені Його Святій Крові»[44]. Інша річ, що самі ми довільно грішимо з самого раннього дитинства, так що навіть не можемо згадати часу своєї чистоти після купелі Хрещення[45], а тому, «якби і прощений був нам гріх Адамів, на нас лежало б ще засудження вічної смерті і смерті за наші свої гріхи»[46].

     Тільки завдяки Хресній Жертві Спасителя гріх втратив свою фатальну владу над людством, тому, за словами архієпископа Димитрія, «все, що є істинно втішного для нас і в теперішньому, і в майбутньому житті нашому, і на землі, і на небі, укладено. у Хресній Смерті та Воскресінні Господа нашого Ісуса Христа»[47]. Відповідно до тверезої і чужої всякої екзальтованої містифікації ставрології високопреосвященного Димитрія, Хрест Христов «є знаряддя і разом символ нашого спасіння, є священна корогва нашої віри, є знамення християнина і християнства»[48]. Хресною Смертью Господа викупляється будь-який, навіть найтяжчий гріх, так що якби й сам «злощасний Юда міг прийти і впасти перед Хрестом Христовим, міг принести страждучому на ньому Господу щире покаяння… і він не був би відкинутий від імені премилосердного Господа, і він почув би з пречистих уст Його: відпускаються тобі гріси!»[49].

Маріологія архієпископа Димитрія Херсонського повністю вільна від впливу римо-католицького догмату про непорочне зачаття, і якщо можна в нього зустріти такі висловлювання про Божу Матерь як: «не тільки ніяке нечисте побажання, а й ніяка негідна думка не сміливо торкнуться Її чистої та непорочної душі» [50] , — то під цим потрібно розуміти саме абсолютну відсутність особистих гріхів у Пресвятої Богородиці, але аж ніяк не те, щоб Вона була позбавлена ​​первородного гріха до хресної Жертви Спасителя. Щоб висловити думку про виняткову святість Божої Матері та Її видатну роль у справі порятунку кожного з нас, архієпископ Димитрій вживає такі рішучі епітети, як «посередниця спасіння нашого, що прийняла і втілила Сина Божого»[51], і стверджує, що через «Него сягають». всі молитви наші до престолу Божого і через неї сходять усі дари благодаті від престолу Божого на нас»[52].

     Дуже цікава та оригінальна агіологія архієпископа Херсонського Димитрія. Говорячи про святих, він, наприклад, зауважує: «…Живучи в тілі, найбільші праведники були і були убогіми нам людьми… Висота досконалості їх вкрита покровом глибокої смирення і їхні святі подвиги приховані від очей світу в таємниці всезнання Божественного, а зовні їх дії можуть бути неоднаково судимі, пересуджувані і засуджувані за свавіллям людським… І чи не тут причина, чому між сучасниками великих наставників віри і благочестя християнського вельми небагато, не спокушаючись нічим видимим, могли осягнути їхню духовну велич, приліпитися до них серцем своїм і успішно користуватися. викриттями та настановами? »[53] .

     «Що ж ми всі перед небожниками, як не діти малолітні й нерозумні, як не істоти слабкі й усілякі? — Запитує владика Димитрій, — З іншого боку, на що ж і ним вживати свою мудрість і силу, своє духовне багатство і могутність, як не на допомогу нам, молодим братам їх? »[54]. Парадоксальним чином, саме смерть, яка вважається найбільшим злом у людському житті, розширює можливості благодатної допомоги святих: «І святі, обрані друзі Божі, також скинулися в землю, спочивають у трунах і здаються як мертві – але хто живіший за них? З трун своїх вони роблять такі справи, яких не може зробити вся наша мудрість і сила. Зцілюють тих, хто нездорово хворіє, благодійствує страждаючим, проганяють духів злоби. З трун своїх вони чують наші молитви, бачать усі справи наші, надають нам допомогу у всіх наших потребах »[55]. Особливу увагу приділяє високопреосвященний Димитрій стосункам зі святими, імена яких ми носимо: «Свята Церква з’єднує нас спорідненим, перещирним союзом із соіменним нам святим угодником Божим, вручає нас його найближчому нагляду, зберіганню і керівництву, подібно як у сімействах благоустроєних чад піклування найстаріших і найдосвідченіших … З неба набагато видніше все, що відбувається на землі, і тому небесний керівник помилятися не може: нам має з повною довіреністю віддатися його водінню, намагатися бути гідними його благих порад і настанов, з благоговінням прислухатися до його мовлення у своїй совісті та серце. Помічник, зодягнений силою Божою, благонадійний: нам має з твердим сподіванням притікати до його заступлення і просити його допомоги …, приклад святого, що вже досяг блаженства на небі, не кладений: йому має бути неухильно. Він правильно приведе туди, де сам»[56].

Основна інтенція однієї з найважливіших для архієпископа Димитрія догматичних тем, сотеріології, багато в чому передбачає висновки «Православного вчення про порятунок» патріарха Сергія (Страгородського). Так, владика Димитрій пише: «Чи можемо ужитися в селищах небесних, якщо не звикнемо тепер підноситись туди розумом і серцем своїм, жити там духом своїм, дихати та харчуватися небесним повітрям? Чи можемо вселитися в спільноті святих Ангелів і вибраних Божих, якщо не родимимось з ними духом і серцем своїм, не зближимося з ними своїми думками та почуттями, своїми звичаями та ділами? Отже, треба попередньо зближуватися з жителями неба, треба тепер звикати до способу життя небесного, заздалегідь привчатися жити духом своїм на небі, щоб по смерті не зійти в пекло пекла »[57]. Господь у межах земного життя створює нам усі умови для порятунку, але від нас самих залежить ці умови прийняти: «Коли хочуть лікувати хворого, то насамперед намагаються порушити в ньому бажання здоров’я, довіру до лікаря та надію одужання; потім вимагають, щоб він остерігався від усього, що шкідливо, а приймав і вживав тільки те, що корисне його здоров’ю. Так і Лікар небесний не може лікувати і оживотворити нашого духу, якщо не виявить у нас щирого бажання свого спасіння, повної і непохитної віри і надії на Нього і досконалої відданості Його волі»[58]. Порятунку душі має бути присвячене все життя людини від народження до смерті. Проти тих, хто збирається в молодості грішити, а в старості покаятися, архієпископ Димитрій наводить блискучу природну аналогію: «В осені приносить рясний плід тільки те, що насаджено або посіяно навесні, виплекане ретельним відходом протягом літа; так і в старості приносить добрий і благословенний плід тільки те, що посіяно в юності, удобрено і возращено багатьма працями та подвигами, терпінням та доброчинністю в роки мужності. В іншому випадку, що залишається безсилою, немічної старості, як не одне гірке і безплідне жаль про втрачений для неба час життя, скорботне свідомість свого безсилля почати нове життя, гідне неба, неможливість принести плодів, гідних покаяння »[59].

     Екклезіологія архієпископа Димитрія Херсонського за своїм духом помітно ближче до вчення про Церкву О.С. Хомякова, ніж до катехитичного визначення святителя Філарета Московського: «Якщо єдиний у нас Бог і Отець, який назвав нас в усиновленні Ісусом Христом у Нього, то і ми всі, будучи чадами Його, — брати між собою, складаємо одне святе сімейство та одне благодатне Царство Його. Якщо ми всі покликані в єдиному надії вічного життя в Христі Ісусі, то всі ми й складемо колись, якщо з’явимося того гідними, єдине вічне Царство слави, в якому Бог буде всілякий у всіх. Такими міцними, живими узами, таким благодатним, духовно-таємничим союзом пов’язуються між собою всі віруючі в Христа. І ці святі узи єднання перебувають на віруючих завжди і скрізь – не розриваються місцем, не перериваються часом. Як узи духовні, вони вищі за простір і не обіймаються ним. Як кайдани вічні, вони вищі за час і не підлягають його законам; у них початок вічного перебування нашого в Христі, з усіма братами нашими по вірі, тому, де б не був християнин, він скрізь є членом Церкви вселенської і братом усіх віруючих у Христа; і коли б не існував, завжди є єдино з усіма колишніми та існуючими чадами Церкви Христової; завжди і скрізь він може бути живим і діяльним, а чи не мертвим і безплідним членом Церкви Христовой»[60].

Тільки в Православній Церкві існують благодатні обряди, які освячують вірних. З них найбільшу увагу архієпископ Димитрій приділяє трьом: Хрещенню, Покаянню та Причастю. У вченні про таїнство Хрещення, як би полемізуючи з протестантами, високопреосвященний ієрарх спростовує думку про переваги хрещення дорослих перед хрещенням немовлят: «Не вибачиться те, що ми хрещені в дитинстві, коли не могли не тільки усвідомлювати всієї важливості святого таїнства і за нас обітниць, але й відрізнити правиці від шуйці своєї. Бо ми виховані й виросли у християнстві, у надрах святої Церкви Христової… Вже будемо жалкувати, що ми народилися християнами, а чи не язичниками чи іудеями; що в самому дитинстві нас заручили Господу Ісусу Христу, усиновили Богу Отцю і зробили причетниками благодатних дарів Святого Духа? Вже будемо нарікати, що не дали нам вирости, подібно до диких, без пізнання про Бога, без поняття про добро і зло, без розуміння волі Божої та Його святих заповідей, без надії життя вічного?»[61]. Говорячи про прощення гріхів, архієпископ Димитрій робить істотне уточнення: «Гріх смертний і тяжкий не може бути очищений нічим, крім сповіді та таїнства Покаяння, навпаки, гріхи несмертні та повсякденні можуть бути очищені й іншими засобами, як-то: повсякденним віросповіданням перед Богом руйнуванням серця і сльозами, пощенням і молитвами, благодійництвом ближнім, непам’яттю і прощенням, що скривдили нас, а всеповно згладжуються таємничою сповіддю в уречені часи »[62]. Але найбільш докладно в сакраментології архієпископа Димитрія (Муретова) викладено вчення про Євхаристію: «Для цього Господь Ісус Христос дав нам найсвятіше таїнство Животворчого Тіла і Крові Своєї, щоб прилучаючись Ним, після очищення і оновлення себе покаянням, ми з Главою, і в Ньому знаходили розум і премудрість до богоугодного проходження життя, силу і міцність на діла благі, радість і втіху в скорботах і печалях житейських, життєдайну надію на любов і милосердя Небесного Батька і солодке сподівання життя вічного »[63]. Євхаристія є «такою священнодійністю, якої немає навіть і на небі, бо тут на престолі Божому приноситься та всесвітня Жертва, яку приніс на Хресті Син Божий за гріхи всього світу»[64]. Ось чому «при цій пренебесній Жертві молитва, що підноситься, не може залишитися непочутною»[65].

     Зрозуміло, щоб сприйняти обряди Церкви на спасіння, а не на засудження, потрібно вести правильне і напружене духовне життя, а це неможливо без посту та молитви. Розкриваючи значення посту як церковного встановлення, архієпископ Димитрій пише: «Важливість, звичайно, не в самій їжі, хоча, за зауваженням дослідників природи, і від роду їжі чимало залежить характер людини, тим більше від роду їжі залежить посилення або ослаблення плотських побажань і пристрастей; важливість – у підкоренні волі своєї волі Божої та статуту церковному, у приборканні плоті та підкоренні її духу, у підкоренні найприродніших потреб тілесних розуму та закону Божому, як пристойно істоті розумній; важливість у тому, щоб не стати рабом свого утроби, не прикластися худобою безглуздим і не уподібнитися до них; важливість у тому, щоб помірністю в їжі покласти початок до приборкання і всіх пожадливостей і пристрастей »[66].

     У вченні про молитву високопреосвященного Димитрія ясно відчувається не тільки сила його красномовства, але й глибина його особистого духовного досвіду: «Молитва підносить дух наш до Бога і тим самим робить його недоступним для всього нечистого і злого, навіть для підступів духів злоби, які не сміють стати з тими, хто молиться перед престолом Божим. Молитва містить розум і серце того, хто молиться в постійній близькості до Бога, від якого розум його оживляється світлом істини, а серце зігрівається теплом любові Божественної»[67]; «Молитва церковна є така всемогутня сила, яка не спалахує і не утримується нічим, яка проходить небеса, сходить до самого престола Вседержителя, сходить навіть до безодні пекла і виводить звідти в’язнів на свободу »[68]; «Але можна вказати всі випадки, де найперше потрібна для нас молитва? Вона є дихання душі нашої, життя нашого духу, і стільки ж необхідне для нас у будь-який час, як подих життя. І чи можна обчислити всі блага, які приносить душі нашій старанна, сердечна молитва? Вона, як золотий ключ, відкриває нам усі скарби милосердя і щедрот Божих »[69].

Есхатологічні екскурси Димитрія, архієпископа Херсонського мають, як правило, морально-дидактичний характер. «У наші нещасні часи, — пише владика Димитрій, — і саме Слово Господнє про Страшний Суд Його над світом втратило, мабуть, свою силу, не трясе вже сердець людських, як раніше, не чинить у грішниках того рятівного страху, що покаяння нерозкаяно робить на спасіння. Ми звикли і слухати, і говорити про Суд Божий з такою спокійною байдужістю, як би вона зовсім не ставилася до нас, начебто Суд Божий загрожує не нам, а іншим»[70]. Звичайно, таке явище можна пояснити невизначеною тривалістю періоду, що відокремлює нас від Другого Пришестя Христового. Але на це архієпископ Димитрій зауважує: «…Що нам користі, якби ще пройшли століття і тисячоліття до дня пришестя Христового? Наш день суду за нами ходить»[71]. Тут він, звичайно, має на увазі невідомість дня нашої смерті, який може наступити несподівано скоро і за яким одразу піде приватний суд Божий про нашу душу. «Якщо важлива для нас наука жити на світі, то наука вмирати нескінченно важливіша, — вчить високопреосвященний архіпастир, — Будь-яка помилка в житті, хоч би як була нещасна і згубна, може бути виправлена, але помилку в смерті виправити не можна, бо вмираємо тільки одного разу »[72]. І далі: «Яке тимчасове життя, така і смерть; а яка смерть, така і все майбутнє життя: благочестива, чесна перед Господом смерть є плід благочестивого життя і початок вічно-блаженного життя з Христом, так само як безбожна і люта смерть грішника – плід беззаконного життя і початок вічної муки»[73].

     На закінчення виступу хотілося б підкреслити, що догматичне вчення Димитрія (Муретова), архієпископа Херсонського та Одеського є не лише однією з вершин у розвитку вітчизняного богослов’я, а й нерукотворною пам’яткою високо духовної особистості цього великого і незабутнього архіпастиря.

Примітки

1 Флоровський Р., прот. Шляхи російського богослов’я. — Париж, 1937. — С. 219.

 2 Там же. З. 219-220.

 3 Димитрій, архієп. Херсонський та Одеський. Слова, бесіди та мови. — Спб., 1885. — Т. 1. — С. 274.

 4 Там же, С. 274.

 5 Там же, С. 275.

 6 Димитрій, архієп. Херсонський та Одеський. Повне зібрання проповідей. — М., 1890. — Т. 5: Слова, бесіди та мови. — С. 68.

 7 Димитрій, архієп. Херсонський та Одеський. Повне зібрання проповідей. — М., 1889. — Т. 2: Слова та бесіди на дні богородичні та святих. — С. 402 — 403.

 8 Там же, С. 535.

 9 Димитрій, архієп. Херсонський та Одеський. Слова, бесіди та мови в 5 Т. — М., 1898. — Т. 4. — С. 66.

 10 Там же. Т. 5., С. 67.

 11 Там же. Т. 1., С. 280.

 12 Там же. Т. 4., С. 181.

 13 Там же. Т. 2., С. 442.

 14 Там же. Т. 1., С. 101.

 15 Там же. Т. 2., С. 243.

 16 Там же. Т. 1., С. 132.

 17 Там же. Т. 5., С. 63.

 18 Там же. Т. 2., С. 242.

 19 Там же. Т. 1., С. 328.

 20 Там же. Т. 1., С. 243.

 21 Там же. Т. 2., С. 207.

 22 Там же. Т. 1., С. 296.

 23 Там же. Т. 2,. С. 415-416.

 24 Там же. Т. 1., С. 66.

 25 Цит. За: Ігнатій (Брянчанінов), свт. Долі Божі. — М.: Вид. Моск. Патр-хії, 1991. — С. 11.

 26 Димитрій, архієпископ Херсонський та Одеський. Твори … Т. 1., С. 67-68.

 27 Там же. Т. 2., С. 282.

 28 Там же. Т. 2., С. 283 — 284.

 29 Там же. Т. 2., С. 285.

 30 Там же. Т. 2., С. 286 — 287.

 31 Там же. Т. 2., С. 296.

 32 Там же. Т. 1., С. 151.

 33 Там же. Т. 1., С. 152.

 34 Там же. Т. 1., С. 273.

 35 Там же. Т. 4., С. 291.

 36 Там же. Т. 5., С. 66.

 37 Там же. Т. 4., С. 153.

 38 Там же. Т. 4., С. 296.

 39 Там же. Т. 4., С. 305.

 40 Там же. Т. 2., С. 475 — 746.

 41 Там же. Т. 2., С. 480.

 42 Там же. Т. 5., С. 45.

 43 Там же. Т. 4., С. 25.

 44 Там же. Т. 4., С. 94.

 45 Там же. Т. 4., С. 25.

 46 Там же. Т. 4., С. 122.

 47 Там же. Т. 4., С. 245.

 48 Там же. Т. 1., С. 236.

 49 Там же. Т. 4., С. 283.

 50 Там же. Т. 2., С. 50.

 51 Там же. Т. 2., С. 10.

 52 Там же. Т. 2., С. 10.

 53 Там же. Т. 2., С. 342-343.

 54 Там же. Т. 2., С. 505.

 55 Там же. Т. 2., С. 578.

 56 Там же. Т. 2., С. 478-479.

 57 Там же. Т. 1., С. 144-145.

 58 Там же. Т. 1., С. 168.

 59 Там же. Т. 4., С. 26.

 60 Там же. Т. 1., С. 282-283.

 61 Там же. Т.2., С. 336-337.

 62 Там же. Т.5., С.370.

 63 Там же. Т.1., С.292.

 64 Там же. Т.2., С.60-61.

 65 Там же. Т.5., С.463.

 66 Там же. Т.4., С.97.

 67 Там же. Т.1., С.167-168.

 68 Там же. Т.5., С.264.

 69 Там же. Т.2., С.54.

 70 Там же. Т.1., С.59.

 71 Там же. Т.4., С.88.

 72 Там же. Т.2., С.117-118.

 73 Там же. Т.2., С.170.