МИТРОПОЛИТ ВОЛОДИМИР (САБОДАН).

«Що спонукало мене вступати до духовної семінарії»

(Випускник ОДС 1958 року)

Твір митрополита Київського та всієї України Володимира (Сабодана), випускника ОДС 1958 року, написаний ним у 1-му класі Одеської духовної семінарії у 1954 році

«Благо всім, якщо підете стопами Христа.

На цьому шляху не розгубите жодного доброго зерна»

(«Стопами Христа»)

Заповідь апостола Павла «Безперестанно моліться» (1 Сол: 5,17) вказує на безперервне пам’ятання про Бога, на такий підйом і просвітлений стан душі нашої, що ми відчуваємо себе безупинно перед очима нашого Отця Небесного, розкриваємо перед Ним наше серце, і з гарячою любов’ю і дитячою відданістю віддаємо себе в Його волю, пам’ятаючи, що Він постійно дбає про нас, посилає нам усе потрібне, перш ніж ми просимо Його. Учні Христові зберігали слова Христа в серцях своїх і заповідали всім, хто приймає Його вчення, утримувати і нагрівати в собі цей світлий, радісний та дитячо-покірний настрій.

Цю заповідь я пам’ятаю з наймолодших років мого життя. Коли мені приходять ці слова на думку, я мимоволі згадую ті вечори, прекрасні і якісь особливо цікаві, коли в мене вдома збиралися і читали Святе Письмо. Вони були такі чарівні, що мені ніколи не хотілося спати, а все слухати та слухати.

Про Духовну семінарію я знав з дитинства, і ще тоді зародилася мрія піти в майбутньому туди вчитися, щоб здобути духовну освіту і піти істинним християнським шляхом, «по стопах Христа». Ще маленьким я ходив до церкви і, будучи у першому класі, я почав відвідувати вівтар. Батько мій був церковним старостою, тому я мав можливість привчатися і прислухатися до церковної служби. Пізніше, з благословення Божого, я почав служити у вівтарі. Так я й лишився при церкві. Тітка моя стала псаломщицею, і тоді мені з’явилася можливість навчитися читати слов’янською, а потім співати. Я почав читати та співати на кліросі. Все це було для мене дуже цікавим, і я так зжився з церквою, що не міг пропустити жодного Богослужіння. Наді мною сміялися. Мене зневажали у школі та на вулиці. Часто доводилося чути погані слова та пісні. Але при цьому мені було чомусь радісно і приємно. Так, радісно та приємно! Але як було не радіти, думаючи про те, що я — нікчемна істота, піщинка в океані, і я духовно можу з’єднуватися з Всемогутнім, Великим Богом. Адже релігія є живим, свідомим і вільним союзом людини з Богом. Я поставив собі за мету в житті, що маю з любов’ю сприймати боговідверті істини і намагатися всіма силами виконувати Божественну волю. Адже Бог відкрив мені світло, Бог дав можливість прагнути розуміти причини всіх причин, прагнути Нього, Який все знає. «Болій є Бог серця нашого, і звістка вся» (1 Ін: 3, 20).

По закінченні десяти класів, коли зазвичай усі молоді люди обирають собі шлях у житті, я твердо і впевнено вирішив здійснити свою заповітну мрію, що піду істинним християнським шляхом.

Мені довелося після закінчення школи говорити зі своїм єпископом, від якого я почув слова: «Ви є майбутнім працівником духовного життя. Що ви внесете в життя, з тим вона й йтиме далі. Ваш характер поки що не встановився; душа м’яка і податлива, юне серце вирує, як розплавлений метал. Слідкуйте за собою. Будьте гідні свого обраного шляху!» Ці слова багато в чому мені допомогли, ще більше надихнули цей шлях.

Коли відливають дзвін, то розплавлену масу додають срібло, благородний метал. Чим буде більше цього металу, тим чистіший, сильніший і мелодійніший звук. Я побажав, щоб звуки моєї душі все життя були зрозумілі та гармонійні. Для цього мені треба запастися «шляхетним металом» — чистим світлом євангельської правди та любові. Цей «шляхетний метал» я сподіваюся отримати у духовній семінарії. Ось що мене вабило, кликало вступити до духовної семінарії. Мрія моя і бажання мої спрямовані на те, щоб, закінчивши духовну семінарію, з Божою допомогою стати працівником ниви Христової, управителем найскладніших механізмів на землі — людей. Людина — найскладніший механізм землі. Він вимагає догляду за собою, дбайливих піклування про свою безпеку, як ззовні, про тіло, так і всередині, про дух, більше, ніж про тіло. Я хочу берегти ці механізми, не дати їм заржавіти, вкритися брудом, зупинитись. Я хочу бути лікарем душ людських. Якщо Бог благословить мені отримати духовний сан, то я з радістю працюватиму на ниві Христа, знаючи, що Бог зі мною і я з Господом. Мене спонукало вступити в семінарію, за словами Антонія Великого, «не земне скороминуще кохання, але любов духовне, ніколи не минуще». Чесноти, яких вимагає від мене Господь, недалеко від мене. Я можу їх знайти в собі, якщо буду більше слухати і наслідувати голос благодаті в моєму серці, бо благодать «не входить у злохудожню душу, і не мешкає в телесі, винним гріху» (Премудр. 1, 4). З вільної волі я прийшов у духовну семінарію і ніколи цього не згорну. Краще не приймати духовного сану, а з ним і обов’язків пастирства, ніж потім «озиратись назад», за словами Святого Письма, ставши «не благонадійним для Царства Божого» (Лк. 9, 62). Якщо ж Бог благословить мене носити духовний сан, то після закінчення семінарії, я, незважаючи ні на які труднощі, послужу на благо Святої Церкви, буду йти стопами Христа, бо вірю, що важкі подвиги благочестя полегшуються благодаттю Божою, яку Бог посилає істинно відданим Йому.

Слово митрополита Одеського та Ізмаїльського Агафангела

сказане на урочистому акті ОДС

у день пам’яті святого апостола Андрія Первозванного

Нині у день пам’яті небесного покровителя нашої духовної школи святого апостола Андрія Первозванного ми відзначаємо знаменний ювілей 65-річчя відродження Одеської духовної семінарії. Тому сьогодні, з почуттям глибокої відповідальності за майбутнє нашої Церкви, хочеться звернути спільну увагу на важливість розуміння богословських дисциплін, які так успішно викладаються в нашому навчальному закладі вже шість із половиною десятиліть. Справа Христова на землі є спасінням роду людського від влади гріха, прокляття, смерті і диявола. Спокутний подвиг скоєний Спасителем одного разу, але засвоєння його плодів становить завдання кожного християнина протягом майже двох тисяч років. Тільки Церква, вибраний Божим народом, є учасницею Євхаристії та інших Таїнств Нового Завіту, і тільки православні ієрархи та священики можуть бути здійснювачами цих Таїнств. Святий священномученик Іриней Ліонський вчить: «Наше вчення згідно з Євхаристією, і Євхаристія своєю чергою підтверджує вчення. Бо ми приносимо Йому (тобто Богу) те, що Його, послідовно сповіщаючи про спілкування і єдність тіла і духу. Бо як хліб від землі, після покликання над ним Бога, не є вже звичайний хліб, але Євхаристія, що складається з двох речей: із земного та небесного; так і тіла наші, приймаючи Євхаристію, не є вже тлінними, маючи надію воскресіння». Істини ці безперечні і безперечні, але в кожну нову епоху буття Христової Церкви їхня проповідь суспільству пов’язана з новими і новими труднощами. Своєрідність сучасного нам періоду у тому, що перервана у десятиліття правління богоборчої влади традиція православного народного благочестя досі ще відновлено. За всіх успіхів Церкви останніх двох десятиліть у галузі храмобудування, відновлення монастирів, відкриття духовних навчальних закладів та євангельської проповіді доводиться визнати, що наш народ здебільшого залишається малоцерковним. Півтора-два відсотки від загальної кількості хрещених людей регулярно відвідують недільні богослужіння. Інші приходять до храму час від часу, щоб освятити щось або попросити допомоги у вирішенні якоїсь проблеми. Завдання пастиря виховати в пастві потреба у богоспілкуванні, від споживчого підходу звести її до свідомості необхідності духовного життя самої по собі. Але подолати відсталість та своєкорисливість людської природи не так просто. Щоб слово священика вплинуло на людські серця, воно має бути «приправлено сіллю» (Кол. 4, 6), а це має на увазі володіння духовною мудрістю і глибокими богословськими знаннями. Яким би не був соціальний склад парафії, наявність цих знань і духовного досвіду у священика люди відразу помітять, а ось їхню відсутність неможливо приховати під маскою показного благочестя. Хтось може сказати: «У мене немає особливих здібностей, щоб стати богословом». Справді, ще Апостол Павло визнавав, що «кожний має власний дар від Бога» (1 Кор. 7, 7). Не всім дано стати Лоськими та Флорівськими, Афанасьєвими та Мейєндорфами. Не кожен обдарований високим інтелектуальним потенціалом, а дар творчої богословської думки це доля одиниць. Але зараз не про це. Прагнення свідомого засвоєння богословської спадщини Православ’я і внутрішньої духовної переробки всього того, що відкрила нам віра — ось що ми маємо право від вас вимагати, і що без винятку кожному з вас під силу. Кожен християнин, тим більше пастир Церкви, який отримав у Таїнствах Миропомазання і Священства благодатні дари Святого Духа, повинен зробити свою віру свідомою, розумною і духовною. Між розумом та вірою немає і не може бути суперечності. Це підтверджено, з одного боку, безліччю великих вчених-християн, яким віра не заважала, а навпаки, допомагала робити наукові відкриття, а з іншого боку — сонмом освічених архіпастирів і пастирів, величезна вченість яких не похитнула, а навпаки зміцнила їхню віру. Святий Апостол Павло пише, що «віра є здійсненням очікуваного і впевненістю в невидимому» (Євр. 11, 1). Це означає, що віра є такий стан, коли людина внутрішньо ніби передбачає вищу радість і вище знання майбутнього Божого Царства і через це набуває безперечної впевненості в реальності невидимого, трансцендентного світу. Своїм духовним оком віра проникає в області недосяжні для тілесних очей, закони яких незрівнянно ширші і глибші за закони матеріального світу. Сфера вищих духовних істин доступна лише очам віри, і лише той християнин, який працює над очищенням свого духовного зору, здатний досягти успіху в їх пізнанні. Віра – це особлива форма містичного знання. Вона зароджується в людському серці, але розвивається і набуває осмисленості через розум. Про нерозривну єдність серця і розуму в справі спасіння читаємо в першому посланні до Тимофія: «Вникай у себе і вчення, займайся цим постійно: бо так роблячи, і себе врятуєш і тих, хто тебе слухає» (1 Тим. 4, 16). У односторонньому прагненні знань ми часто забуваємо, що всяке поняття входить у нашу душу як її внутрішній стан. Тим не менш, якщо ми хочемо, щоб світло релігійного знання стало теплом і життям духу, він неодмінно повинен проникнути до серця, де він міг би увійти в цілісний настрій душі. Святий праведний Іоанн Кронштадтський писав: «Якщо ти учень, студент якогось навчального закладу…, пам’ятай, що перша наука кожного з вас — бути істинним християнином, щиро вірити в Бога Трііпостасного, розмовляти з Богом щодня в молитві, брати участь у Богослужінні, дотримуватися статутів і постанов Церкви; і до діла, і за ділом, і після діла носити в серці ім’я Ісусове, бо Він є світло, сила, святиня наша, допомога наша…». Коли істина падає нам на серце, вона стає нашим благом, нашим внутрішнім скарбом. Тільки за цей скарб, а не за абстрактні догматичні формули християнин може вступати у боротьбу з обставинами та людьми. Тільки серцю можливий самовідданий подвиг сповідництва. Часи безграмотної, але прощі Русі пройшли безповоротно. Сьогодні для широкого загалу віруючих одне літургічне життя вже не є єдиним і самодостатнім для порятунку школою богослов’я. Тим більше вам, сьогоденням і майбутнім пастирям Церкви, які повинні зберігати і передавати належне пастирям знання, слід орієнтувати себе на більш високе та витончене пізнання. Треба з упевненістю і сміливістю прямувати до вершин догматичної свідомості, стати мислячими християнами, здатними швидко і правильно розібратися в заплутаних обставинах мінливої ​​дійсності. Тоді й паства ваша почуватиметься в безпеці, будучи опікована пильним і освіченим пастирем. На жаль, часом ми помічаємо за собою певне ослаблення духовного життя, небажання молитися, таємне небажання займатися Божественним та богоугодним діянням. Це все наслідок спокус, що походять від світу, плоті та диявола. Звертаючись до учнів нашої семінарії, майбутніх пастирів хочу акцентувати вашу увагу на дієвих способах вирішення цієї проблеми. З милості Божої, у вас є зручна можливість подолати подібні спокуси за допомогою своєчасної сповіді, прийняття Таїнства Євхаристії, звернення за порадою до досвідченого духовника. За особливим Божим Промислом наша духовна школа розташована в безпосередній близькості до Свято-Успенської Патріаршої обителі, де кожен з вас завжди може поповнити запас духовних сил і отримати повчання у правильній молитовній практиці. …Треба вчитися богословити так, як це робили Батьки і Вчителі Церкви минулих століть, щоб у віровчому знанні було набуте саме життя. Розуміння богослов’я, вироблення догматичної свідомості та відповідного йому догматичного мислення немислимі без аскетичного спокуси, без боротьби з собою, без подолання своїх гріховних пристрастей. Святитель Іоанн Златоуст наставляє: «Що користі, якщо дерево і піднялося високо, і покрилося листям, але плоду не приносить? Так і християнинові не принесуть жодної користі праві догмати, якщо він нехтує про своє життя» Quibquid discis — tibi discis — казали давні мудреці: «Чому б ти не вчився, вчишся для себе». У ваших інтересах напружити свої сили для збагачення власного розуму корисними відомостями. Знання мають властивість знадобитися в житті, і чим більше ви встигнете почерпнути з цієї криниці премудрості, тим більше буде реальна користь, яку ви свого часу принесете Матері Церкви. Зразками та наставниками у творчому оволодінні богословською спадщиною минулого та вивченні сучасної православної думки мають бути Святі Отці, які більш нас досягли успіху у подвигу молитви та очищення серця. Чисте споглядання божественних істин як наслідок святого та богоугодного життя ось що виділяє Святих Отців з-поміж інших богословів та релігійних мислителів. Саме тому Святі Отці та Вчителі Церкви були і залишаються виразниками кафолічної свідомості Церкви. «Ісус Христос учора і сьогодні і на віки Той самий» (Євр. 13, 8), — свідчить Писання. У своєму тлумаченні на цей текст преподобний Єфрем Сирії пише: «Якщо вчора і сьогодні будете перебувати в Ньому, то і на віки віків будете в Ньому». Святі Отці, які пізнали Христа в досвіді особистого свого духовного життя, залишаються наставниками богослов’я для всього всесвіту на всі часи, до кінця віку. Вітаю всіх учнів та учнів із престольним святом та з актовим днем ​​нашої alma mater! Бажаю всім допомоги Божої, доброго здоров’я, а також нових успіхів у майбутніх працях. Покров Цариці Небесної, молитовне заступництво святого Апостола Андрія Первозванного та всіх святих у землі Одеській, що просіяли, нехай перебудуть з кожним із вас. «У ревності не слабніть, духом горійте, Господеві служиті» (Рим. 12, 10-11)