Храм апостола Андрія Первозванного та новомучеників та сповідників знаходяться у старому приміщенні семінарії у провулку Матросова, 6.

ІСТОРІЯ ЦЬОГО МІСЦЯ ДУЖЕ ВИГЛЯДУЄ. З НОВИМИ СИЛАМИ СТРЕМИШСЯ ВЕРИТИ І ЖИТИ.

Двадцяте століття – особлива епоха в житті Руської Православної Церкви, яка ознаменувалася небаченими гоніннями за віру, за своїми масштабами, цинічністю, підступністю та жорстокістю, що перевершує все, що коли-небудь випадало на долю послідовників Христових, яких, хіба що, можна порівняти з гоніннями на перших християн періоду Римської імперії, часів Діоклетіана та Нерона.

Масові системні репресії радянського режиму торкнулися мільйонів ні в чому не винних людей, і насамперед православних християн: священнослужителів, семінаристів та простих мирян.

Цей важкий час безпосередньо торкнувся й Одеської духовної семінарії, відкриття якої відбулося у 1838 році у найманому, згодом власному будинку, що знаходиться на розі Поштової вулиці та Олександрівського проспекту. Приміщення, в яких розпочала свою роботу семінарія, були тісні для досить багатолюдного навчального закладу з інтернатом та квартирами. Відсутність досить великих двору, саду, лікарні, що відповідає санітарним нормам того часу, негативно впливало на здоров’я і, у разі захворювання, на лікування семінаристів. Розташування старого приміщення семінарії в центрі міста, серед кипучого торгово-промислового життя Одеси становило багато незручностей для закритого духовно-навчального закладу як у навчальному, так і у виховному відношенні.

За Промислом Божим, і на превелику користь для семінарії, в 1899 році на Херсоно-Одеську кафедру вступає багатопіклливий, енергійний, досвідчений Владика Високопреосвященніший Іустін (Охотін). Він письмово просить Одеського Мецената, який на той час був Міським Головою, Камергера Його Імператорської Величності Пана Григорія Маразлі запропонувати на обговорення Міському Управлінню та вплинути на сприятливе вирішення питання про безоплатне відведення для нової семінарії вільної міської землі в найближчому до міста кутку. (вул. Канатна, кут вул. Семінарська). Це питання вирішилося позитивно, і, зрештою, ділянка землі під будівництво нової будівлі семінарії становила 10241 кв. м.

Складання проекту та кошторису на зазначену споруду було доручено Члену Технічно-Будівельного Комітету Господарського Управління при Святому Синоді цивільному інженеру О.Л. Морозову. 11 серпня 1900 року на нових торгах будівництво будівель Одеської семінарії взяв на себе Санкт-Петербурзький купець 1-ї гільдії Л.С. Ожинський.

8 вересня 1900 року на місці майбутніх будівель було відслужено молебень із освяченням всього відведеного під будинок семінарії ділянки землі, а разом з тим було зроблено закладку лікарняного корпусу. Виробником робіт із проекту був єпархіальний архітектор Л.Ф. Прокопович. Завдяки його старанним працям проект удосконалили Будівельний Комітет. Технічну та консультаційну допомогу у будівництві також надавало Відділення Імператорського Російського Технічного Товариства.

17 квітня 1901 року є одним із знаменних моментів в історії нашої семінарії. Цього дня урочисто у присутності влади, духовної та цивільної, представників Міського Самоврядування та місцевої преси, всіх учнів та учнів здійснено було закладання майбутнього храму Господнього та головного корпусу будівель Одеської семінарії. Високопреосвященніший архієпископ Іустін взяв особисту, безпосередню участь у цьому торжестві; ним у співслужінні Одеського духовенства, близького до справи будівництва семінарії, здійснено Божественну Літургію в найближчому Свято-Миколаївському храмі, який був підірваний у 40-х роках під час Великої Вітчизняної війни, сьогодні у пров. Матросова на його місці стоїть житловий будинок. По закінченні Божественної Літургії з належною урочистістю та за певним чином на самому місці майбутніх будівель цілком молитвослів’я на основу нового храму та нової будівлі, Владика власноруч поклав перший наріжний камінь майбутнього храму.

Головна будівля семінарії за своїми великими розмірами, площа якої становила 1920 кв.м., вражала одеситів своєю архітектурною красою і розкішним оздобленням як усередині, так і зовні. Воно займає одне із перших місць серед навчальних закладів нашого міста.

Справді, розміри цієї будівлі, а також її призначення для навчально-виховного закладу з інтернатом на 350 учнів, змусили зводити його не за загальноприйнятим у нашому місті шаблоном і прийомами, що є надзвичайно економним.

На кожному кроці дотримувалися обережності та зміцнювалися окремі частини будівлі. Тому через погану якість ґрунту на місці спорудження виникла необхідність у сильному посиленні та поглибленні фундаменту будівель, що досягли 2,5 м ширини та майже такої ж глибини. У нижніх поверхах будівлі було замінено наш місцевий, дуже слабкий матеріал – штучний камінь, цеглою і цим надавалась стінам досить солідна товщина, так: стіни від підвального поверху по 3-й поверх від 60 см до 1 м.30 см. висота другого поверху становить 4,5 м, а третього – 4 м. Для всіх перекриттів приміщень, через велику ширину їх, довелося використовувати ліс не звичних в Одесі розмірів.

Опалення було зроблено 2-х видів: пічне та водяна система опалення.

Наша семінарія була другою в Російській Імперії, після Тульської, де було влаштовано електричне освітлення.

Ексклюзивним на сьогоднішній день є дубовий паркет у верхньому храмі і на 2-му поверсі будівлі.

У всіх будинках влаштована вентиляційна система, яка є винаходом інженера-механіка С. Я. Тимоховича, що мала широку популярність по всій Росії. Вся користь від пристрою полягала в тому, що повітря не дуло протягом від вікна до вікна, а розподілялося тонкими струмками по всьому приміщенню.

Усі будівлі було споруджено за два роки.

2 жовтня 1902 року, після повернення учнів з будинків батьків, відбулося освячення житлових та класних приміщень у новозбудованих будинках духовної Семінарії. Чин освячення звершив Високопреосвященніший Іустін, Архієпископ Херсонський та Одеський, у співслужінні чотирьох протоієреїв та чотирьох священиків під час співу хору вихованців семінарії. Цього дня до 10 години ранку з кафедрального собору було доставлено до Семінарії благоговійно шановану місцеву святиню, Касперівську чудотворну ікону Божої Матері та зустріли тут о. Ректором з викладачами та вихованцями семінарії. Святиня була внесена до зали співбесід та покладена на аналоє. Тут перед іконою було відслужено молебень із способом освячення води. Потім було освячено всю будівлю, після чого ікону було винесено до парадного входу і тут покладено на приготованому для неї аналоє. Владика прочитав молитву на «підняття хреста» і окропив його святою водою. Великий 2-х метровий металевий бронзовий Хрест, під час співу – «Піднісся на хрест волею» – був піднятий і затверджений над фасадом будівлі.

3 жовтня о 10 годині ранку в Семінарії перед Касперівською іконою Божої Матері Ректор та службовці в Семінарії особи священного сану відслужили молебень із читанням акафіста та молитвою перед початком вчення. Ікона була пронесена по всіх житлових та класних приміщеннях Семінарії.

4 жовтня у нововлаштованих будинках Одеської духовної Семінарії розпочалися навчальні заняття.

Але найзнаменніший, урочистіший день у літописах цього навчального закладу — 31 серпня 1903 року, день освячення храму в ім’я первозваного апостола Андрія. Освячення звершив Архипастир Іустін у співслужінні двох своїх вікаріїв та духовного собору осіб, близьких семінарії, за молитовної участі багатьох високопоставлених осіб, безліч поважних громадян та духовенства, учнів та учнів. Освяченням святого храму цілком закінчилася і завершилася справа побудови нових будівель Одеської семінарії.

Цього дня були вимовлені воістину пророчі слова: «Цей храм, нині освячений, буде на наступні часи вищим училищем, училищем віри та благочестя, училищем християнської любомудрості, любвеобильною матір’ю-наставницею і вихователькою для поступової зміни. метою отримати в ньому релігійно-моральне виховання в дусі православної віри, у відданості та вірності Святій Церкві, Царю та Вітчизні», адже, як ми побачимо, тут виховувалися Її вірні чада, майбутні новомученики та сповідники, які не здригнулися перед випробуваннями, що випали на долю своєї Матері-Церкви, які гідно пронесли свій хрест до кінця.

Роки, що йшли за революцією, були наповнені вбивствами, знущаннями та нещадними гоніннями на духовенство та віруючих, закриттям храмів, оскверненням святинь, виживанням духовності та моральності з життя суспільства, закриттям духовних навчальних закладів.

У 1917, 1918 роках усі ці події перекинулися і на наше місто. Першим було закрито Одеське духовне училище, яке було на вул. Зовнішній, сьогодні – вул. Мечнікова. 4 клас ОДУ було переведено до будівлі Одеської духовної семінарії, де з 1 вересня 1918 року чотирикласники продовжили своє навчання. Про благолепие семінарського храму записав у своїх спогадах один із студентів того часу, Глижинський Володимир Климентович: «Коли ми увійшли сходами ґанку в цей гарний будинок, перед нами постали великі двері семінарської церкви. Першої неділі ми удостоїлися увійти до цього красивого храму. Ну, які є на білому світі майстри золоті руки, щоб так ажурно лобзиком-пилочкою випиляти різьблення, як це було зроблено в семінарському храмі? Трохи недільних богослужінь довелося побачити і почути спів чудового семінарського хору».

Як же таки відбувалася ліквідація Одеської духовної семінарії, Одеського духовного училища та Одеського єпархіального жіночого училища у 1919 – 1920 роках, які тепер перебували в одному будинку? Історія цього питання така.

На Одеському Надзвичайному Єпархіальному З’їзді представників кліру та мирян Православної Церкви, що проходив з 19 по 26 квітня 1917 року, було прийнято багато резолюцій, серед них і щодо реорганізації духовної школи. З’їзд вважав за краще «розділити духовну школу на дві: загальноосвітню та спеціальну». щоб за Законом Божим не було жодних позначок.

Для підготовки пастирів церкви і для здобуття спеціально-богословської освіти повинні бути створені за матеріальної підтримки держави особливі школи, куди вступають без обмеження віку всі особи із закінченою середньою освітою. Закінчення цих шкіл є обов’язковим для кандидатів священства… крім середніх шкіл, повинні існувати вищі навчально-богословські школи – духовні академії».

«З 1 лютого 1918 року в ОДС розпочалися навчальні заняття одночасно у всіх класах та у всіх відділеннях. Плата за утримання в гуртожитку до 120 руб. в місяць. Тим із вихованців, які з поважних причин позбавлені можливості з’явитися до навчальних занять до Одеси, дозволяється проходити встановлені курси вдома, але за умови здачі репетицій у травні цього року».

У 1918 та 1919 роках в ОДС, незважаючи на грозову обстановку, хоч і із запізненням, заняття продовжилися.

12 лютого 1919 р. декрет Тимчасового робітничо-селянського уряду України, який гласив:

«1. Усі духовні училища та семінарії з їх майном та предметами переходять із духовного відомства у відомство Народного комісаріату освіти та перетворюються на школи загальноосвітнього характеру.

П’ятий та шостий класи духовних семінарій, як спеціально богословські класи, ліквідуються…»
У свою чергу, згідно з постановою від 1 лютого 1919 р. за підписом комісара народної освіти В.Затонського скасовувалися «перехідні та випускні іспити, скасовувалося застосування позначок для «оцінки знань та поведінки учнів», заборонялося задання додому уроків». Крім того, скасувалося обов’язкове вивчення латинської мови.

Результатом декрету між березнем і червнем цього ж 1919 року був наступний наказ по Губнаробразу: «З предметів викладання виключаються предмети, що входять до складу Закону Божого. Зі складу викладачів та адміністрації цих навчальних закладів усуваються особи духовного звання та замінюються цивільними службовцями».

Таким чином, в Одесі з’явились замість єпархіального училища – жіноча гімназія, замість духовного училища – чоловіча прогімназія.

Поставив останню точку в історії закриття духовних навчальних закладів в Одесі Першотравневий наказ 1920 року, який говорив: «Для з’ясування готівкового складу викладачів вищих навчальних закладів м. Одеси на 1 травня 1920 р., у зв’язку з відділенням школи від церкви… підлягають відрахуванню з списків викладачів усіх вищих навчальних закладів м. Одеси наступні 76 професорів, молодших викладачів, ординаторів та стипендіатів», тобто. тих, хто має відношення до Церкви.

І лише у лютому 1923 року сюди було перевезено Одеський сільськогосподарський інститут.

Під час Другої світової війни гітлерівцями було зруйновано та вивезено обладнання 52 інститутських кабінетів та лабораторій, було спустошено бібліотеку, яка була завезена сюди у 1920 році на місце семінарської.

Відомо також зі свідчення очевидців, що в середині 50-х років у храмі був клуб культури. А у 60-х роках у храмі було влаштовано бібліотеку, яка на 2006 рік становила 1 мільйон екземплярів книг.

У ХХ століття — час розгулу безбожності та аморальності, Промислом Божим у Росії, у тому числі й у стінах Одеської Духовної Семінарії споруджувалися і зберігалися богобоязливі чисті люди, які ставили за мету свого життя намагатися всіма силами бути подібними до Христа в Його відданості та послуху волі Отця Небесного. .

І тому історія Семінарії була б не повною без історії життя своїх випускників-страстотерпців, які розділили повною мірою долю своєї духовної школи. З неймовірною працею і буквально по крихтах, доводиться нині відновлювати картину воістину безпрецедентних в історії Церкви гонінь, які, насамперед, торкнулися не стільки зовнішніх святинь, скільки живих людей.

І на сьогоднішній день нам відома доля лише небагатьох випускників нової дореволюційної семінарії, на коротких життєписах яких хотілося б зупинитися. Хочу звернути вашу увагу, що це життєпис наших попередників. І, слухаючи долі наших побратимів, давайте замислимося — наскільки ми сьогодні, живучи в теплі та затишку, готові до таких випробувань, як було б нам опинитися на їхньому місці. Отже, долі семінаристів:

З них випускники 1905 року – 2 особи:

1) Трибратський Георгій Миколайович – священик, син священика, народився у м. Одесі. Служив у с. Ясенове ІІ, Любашівського р-ону, Одеської області.

25 грудня 1934 р. був заарештований Одеським облуправлінням НКВС.

9 квітня 1935 року засуджено Особливою Нарадою при НКВС СРСР на 5 років виправно-трудових таборів. Був звинувачений у «контрреволюційній пропаганді та агітації».

Подальша доля невідома.

2) Васильківський Євген Георгійович — священик, місце народження Подільської губернії. Служив у с. Шпаків, Херсонської області.

З 1914 року служив у Могилівській губ., у с. Садківці.

У 1929 році засуджений Особливою Нарадою при НКВС СРСР на 3 роки концтаборів, було висунуто звинувачення щодо «контрреволюційної агітації». Відбував покарання у Соловецькому таборі особливого призначення.

27 жовтня 1930 року справу було переглянуто і Особливою Нарадою при Колегії ОГПУ священика Євгена Васильковського було засуджено до розстрілу за проведення з ув’язненими бесід духовного змісту, відмовлявся від роботи з релігійних переконань.

Через місяць 27 листопада 1930 року священика Євгена Васильковського було розстріляно.

Один випускник 1909 року

Машкевич Юрій Миколайович – священик, син священика, народився у с. Новоселиця Вінницької області. До 1934 року працював бухгалтером Радіотехнічного вузла.

27 лютого 1934 року був засуджений судовою трійкою при Колегії ГПУ УРСР і засуджений на 5 років виправно-трудових таборів у Бамлаг (Байкало-Амурський виправно-трудовий табір).

23 травня 1935 р. був засуджений до вищої міри покарання — розстрілу, який був замінений 10-ма роками ув’язнення в Соловецькому таборі Особливого призначення, де і в лагпункт «Кремль», працював бухгалтером фінчастини.

Але 9 жовтня 1937 року особлива трійка при УНКВС по Ленінградській обл. засудила священика Георгія Машкевича на розстріл.

27 жовтня так званий «соловецький етап» 1111 ув’язнених завантажили на баржі та перевезли до урочища Сандармох у Медвежьєгірському районі Карелії, де їх усіх розстріляли. Тут 3 листопада був розстріляний священик Георгій Машкевич

Урочище Сандармох – найбільше на Північному Заході Росії місце масових розстрілів та поховань жертв політичних репресій, в’язнів сталінських таборів 1937-1938 років. Переважно це були спецпоселенці та ув’язнені Біломорсько-Балтійського каналу та Соловецьких таборів, а також мешканці навколишніх сіл. За різними даними, в урочищі Сандармох розстріляли від семи до дев’яти з половиною тисяч людей.

Випускники 1911 року – 3 особи:

1) Афендик Сергій Іванович – священик, народився у с.Миколаївка-Ганське, Херсонській губ.

Служив у с.Ясенове II, Любашівський р., Одеська обл.

2 грудня 1937 р. було заарештовано Любашовським РВ УНКВС УРСР по Одеській обл.

5 грудня трійкою при УНКВС УРСР Одеської обл. був звинувачений в «антирадянській агітації та пропаганді» та засуджений до найвищої міри покарання – розстрілу.

І 17 грудня 1937 року священик Сергій Афендік був розстріляний.

2) Чалий Іван Іванович – протоієрей, народився у с.Ново-Петрівка, Херсонській обл.

Служив на Херсонщині, в селах Михайлівка, а потім на Снігурівці.

1919 року закінчив Московську Духовну Академію. Після революції йому довелося повернутися до Херсона. Отримав парафію на Херсонщині у с. Гола Пристань (нині це місто), храм свт. Миколи. У 1928 було конфісковано все майно, сім’ю виселили в одну кімнату церковної сторожки.

1930 року був заарештований, нібито, за зрив м’ясозаготівлі. Відбував покарання у будинку попереднього ув’язнення, потім його перевели до Херсонської в’язниці. У в’язниці о. Іван провів майже рік. Після ув’язнення він тяжко захворів і для отримання необхідного лікування був переведений до Одеської єпархії.

У м. Одесі о. Іван служив у храмі св. Алексія, людину Божу, близько року, до його закриття.

З 1932 по 1938 р. служив у Михайлівській церкві до її закриття.

О.Іоан прослужив у сані священика 26 років.

18 березня 1938 р. був заарештований і за два дні трійкою при УНКВС по Одеській обл. був звинувачений у «приналежності до церковно-фашистської організації». Засуджений до найвищої міри покарання – розстрілу.

І через півтора місяці 8 травня 1938 року протоієрей Іоан Чалий був розстріляний.

3) Кротков Леонід Платонович – протоієрей, народився у Костромській губ., у с.Шохни.

Після закінчення Духовної Академії служив благочинним у м.Ананьєві Одеської обл.

З 1933 по 1934 р. був ув’язнений у Виправдомі (в’язниці ОГПУ) у м. Тираспіль, Молдова.

У камері, призначеній для 40 осіб, було 120 ув’язнених, між ними й інші заарештовані духовні особи благочиння. Раз на добу ув’язнених виводили на 10 хвилин на повітря у двір, весь забудований тюремними бараками.

У 1934 році, в ніч з 1-го на 2 жовтня разом зі старостою собору і соборним сторожем Василем Розмерицею він був заарештований. У ті ж дні було заарештовано багато інших священнослужителів благочиння. Усіх заарештованих було направлено до Тираспольської в’язниці.

16 квітня 1935 був засуджений Спецколегією Головного Суду Молдавської АРСР. Звинувачений у «контрреволюції», к/р пропаганді, зв’язках із ворогами народу — контрреволюційним духовенством, поминанні за богослужінням Патріарха Тихона. Засуджений до 10 років ВТТ з конфіскацією особистого майна, з ураженням прав на 5 років.

У віддалених таборах НКВС Групова справа «справа о. Леоніда Кроткова та інших., г.Ананьєв, 1935г.». У справі проходило 7 людей.

О. Леоніду було пред’явлено звинувачення у контрреволюції та винесено вирок про розстріл. Іншим, які проходили у справі, дали різні терміни ув’язнення у концтаборах (від 3-х до 10 років).

О.Леоніду пропонували відмовитися від сану та отримати за це полегшення своєї долі, але він на це не погодився. О.Леонід залишився вірним Богу та Церкві. Винним себе не визнав. Згодом розстріл було замінено на ув’язнення у північних концтаборах.

6 жовтня 1935 р. батюшку відправили в Белбалтлаг, лагпункт N 1 ​​(на 1-му шлюзі), де ув’язнені жили в бараку з дірявими дахом і стінами, з двоповерховими нарами і підлогою, що прогнила, з-під якого з’являлися щури. Не встигали люди задрімати, як їх з ніг до голови обсипали голодні клопи. А у темряві їх обкрадали табірні грабіжники — «урки».

Потім їх відправили до Белбалтлагу, на будівництво Біломоро-Балтійського каналу, до лісового лагпункту, потім до лагпункту № 9. Після того як розформували і цей табір, о. Леоніда відправили до Соловецького табору особливого призначення, лагпункт N 1 ​​(Ведмежа Гора), Повенецьке відділення, де він провів з 1936 по 1937 рік.

Місто Повенець після революції було перетворено на табір, найкращі будинки були зайняті чекістами та установами ОГПУ. На всіх важких роботах працювали ув’язнені; місцевих жителів лишилося не більше 10 сімей. З 8 храмів залишилася одна церква, священик якої теж був засланий.

У цьому Повенецькому лагпункті протоієрей Леонід знаходився близько двох років.

У 1937 році у травні протоієрей Леонід Кротков помер ув’язненні після сильного серцевого нападу.

Місце поховання Соловки, м.Повенець, Повенецьке міське кладовище.

Один випускник 1912 року

Священномученник Антоній (Панкеєв Василь Олександрович) – єпископ, народився у сім’ї священика, у с. Садове, Херсонський у., Херсонська губ.

У 1915 р. у Петрограді прийняв чернечий постриг, став ієромонахом Антонієм. І тут 1917 р. закінчив Духовну Академію.

З 1917 викладав в Одеській Духовній Семінарії до її закриття.

27 серпня 1924 року був хіротонізований Патріархом Тихоном у єпископа Маріупольського, і призначений вікарієм Єлисаветградської єпархії.

Пізніше був засланий до Харкова. А в 1926 був арештований, після чого відбув 3 роки ув’язнення в Соловецькому концтаборі, і 3 роки в засланні в м. Єнісейську.

З 1933 р. призначений єпископом Білгородським.

25 лютого 1935 був знову заарештований і засуджений до 10 років позбавлення волі в Дальлазі Хабаровського краю.

У лютому 1938 року розпочато нову справу.

На початку березня 1938 року обвинувачених було перевезено з табору до Благовіщенської в’язниці. 17 березня Трійка НКВС засудила їх до розстрілу.

1 червня 1938 р. єпископ Антоній (Панкеєв) разом з архієпископ Онуфрієм (Гагалюк) був розстріляний.

Канонізований Російською Православною Церквою, пам’ять відбувається 1 червня.

Один випускник 1913 року

Тихонов Дмитро Якович – священик, народився у с. Євгенівка, Тираспольський у., Херсонська губ. Батько був псаломником місцевої церкви.

З 1913 по 1929 служив у с.Паркани, Тираспольський р., Молдавська АРСР.

У 1929р. почалася колективізація у Лівобережному Придністров’ї та т.зв. «Ліквідація куркульства як класу». Серед перших репресованих заборів виявився і о.Димитрій.

18 травня 1929 року його заарештували «за політичними мотивами», а 3 листопада цього ж року Особливою Нарадою при Колегії ОГПУ засуджено до 3 років позбавлення волі, у зв’язку, нібито, з «контрреволюційною діяльністю».

9 серпня 1932 року о. Димитрія було засуджено на 3 роки посилання в Північний край.

Подальша доля священика Димитрія Тихонова невідома.

Випускники 1915 року – 3 особи

1) Панкеєв Павло Олександрович – священик, син священика, брат єпископа Антонія (Панкеєва Василя Олександровича), народився в с. Садове (Фаліївка), Одеський у., Херсонська губ.

З 1923 по 1934 рік служив у с.Ширяєве, Ананьївський р., Одеська обл.

18 грудня 1934 р. був заарештований Молдавським обласним управлінням НКВС і ув’язнений до Тираспольської в’язниці.

Під час арешту о. Павло був звинувачений у тому, що «не доносив про к/р діяльності свого брата, єпископа Антонія (Панкеєва) і не повідомив про 2-тижневе перебування брата у нього в гостях».

16 квітня 1935 р. було звинувачено Спецколегією Головного Суду Молдавської АРСР у «контрреволюційній діяльності». Проходив у справі разом із протоієреєм Леонідом Кротковим (Випускник ОДС 1911 року).

Був засуджений до 5 років позбавлення волі у віддалених таборах НКВС із конфіскацією особистого майна, із поразкою у правах на 5 років.

Священик Павло Панкеєв помер у Тираспольській в’язниці у 1934р.

2) Торський Антоній Никодимович — священик, народився в с.Софіївка, Олександрійський у., Херсонська губ.

Служив у Томській області, Кривошеїнському районі.

1933 року його заарештували. Проходив за звинуваченням у «контрреволюційній діяльності».

Був засуджений до 10 років ВТТ. Подробиці відбуття покарання невідомі.

У 1937 р. був заарештований у с. Болотна, Томська область. На момент арешту працював помічником бухгалтера пекарні хлібокомбінату.

З обвинувального висновку: «…Кидав у тісто дрібне скло, дрібні цвяхи, підсипав пісок — робив це систематично…»

Засуджений до найвищої міри покарання – розстрілу.

І 8 жовтня 1937 р. священик Антоній Торський у Томську було розстріляно.

3) Климентьєв Михайло Денисович (Деонісевич)-священик, народився в с. Клинці, Одеської губ., в сім’ї священика. Закінчив Семінарію та вступив до Ростовського університету, на юридичний факультет. Після закінчення 3-го курсу розпочалася громадянська війна.

Служив у Ростовській, а згодом у Донецькій області.

У 1928р. брав участь у диспуті з антирелігійниками, «розбив їх у пух і прах»,
відмовився співпрацювати із владою, за що йому пообіцяли не забути цього.

У 1929 році о. Михайла заарештували. Його звинуватили у «контрреволюційній діяльності» та засудили до 3 років ВТТ.

З 1930 до 1932 року відбував покарання в Белбалтлазі.

У 1932 році відмовився зректися сану і був засуджений ще на 3 роки.

В 1936 був звільнений, після чого жив у сел. Рудченкова, на Донеччині, працював фельдшером підземного медпункту шахти N17-17 Біс тресту «Рутченковугілля» в Донецьку.

Незабаром 17 вересня цього ж року о. Михайла знову заарештували і 13 січня 1937 року Спецколегією Донецького облсуду було звинувачено у «к/р діяльності», та засуджено до 10 років позбавлення волі, до 5 років поразки у правах.

Проходив у груповій справі «Справі групи священиків Донецька. Донецьк. 1937р.».

Звинувачення у провадженні до/р діяльності не визнав.

З 1937 до 1942 року, тобто. з 10-ти 5 років провів у Магаданській області, Севвостлазі Північно-Східному виправно-трудовому таборі. Далекосхідний край (нині Магаданська область). 24 травня 1942 року священик Михайло Климентьєв помер у таборі.

Випускники 1916 року – 2 особи:

1) Венцель Володимир Петрович – священик, народився сім’ї священнослужителя у с. Трикрати Вознесенського району.

Служив у Розділянському районі, під його окормленням знаходилися села: Кіровське, Жовтневе, Антонівка, Покровка та ін., хутори Буденівське та Н.Дмитрієвське.

10 вересня 1937 р. було здійснено обшук та арешт о. Володимира.

Його звинуватили у контрреволюційній діяльності та агітації серед колгоспників, залученні до храму дітей дошкільного віку.

«Допитаний у цій справі винним себе не визнав, але наявність показань свідків цілком підтверджують його злочинну діяльність» і цієї підстави також достатньо, щоб направити справу на розгляд Судової Трійки Облуправлення НКВС м.Одеси.

15 вересня 1937 року Трійкою при УНКВС на Одещині Роздільнянського району засуджено до розстрілу.

2 жовтня 1937 року вирок було виконано.

2) Легейда Микола Ілліч – священнослужитель, народився у с. Новгородка, Дніпропетровська обл.

Служив у с.Коломна Вишневолоцький р., Тверська обл.,

9 лютого 1938 був заарештований, а 13 лютого засуджений до 10 років ВТТ.

Покарання відбув у Сіблазі 2 роки із 10-ти. (Його підрозділи розташовувалися на величезній території спочатку Сибірського потім Західно-Сибірського краю)

12 лютого 1940 року о. Микола Легейда помер у таборі.

3) Замша Петро Миколайович – протоієрей.

Був заарештований у похилому віці у Херсоні.

Із в’язниці вивезено у невідомому напрямку. Подальша доля рідним не відома.

Тому наша будівля колишньої семінарії, сьогодні, на жаль, Аграрного Одеського університету, разом із нашим чудовим храмом-пам’ятником – це не просто пам’ятка архітектури, пам’ятка історії, але щось набагато більше, це пам’ятник Новомученникам та сповідникам землі Руської, зокрема, та Одеській . Тут були люди, життя яких має стати для нас прикладом. Після повернення храму Одеської єпархії в 2006 році, і освячення 10 січня 2010 року Його Високопреосвященством Агафангелом, Митрополитом Одеським та Ізмаїльським, він отримав другу назву на честь святих Новомучеників і сповідників Російських, адже тут вони пам’ять себе. І саме завдяки їхнім молитвам цей храм був відтворений.

«Вічна пам’ять усім православним, ув’язненим померлим і вбитим радянською владою!»

Минули десятиліття похмурого безбожжя і безжалісного фізичного винищення духовенства та мирян у Росії багато в чому порушили наш наступний зв’язок із духовними традиціями християнського минулого та їх живими носіями. І тому особливо потребуємо молитовного поминання всіх тих, хто постраждав за віру Христову: був розстріляний, замучений, убитий, помер від хвороб і голоду в таборах. Сьогодні вони, імена яких знає один Бог, є нашими молитовниками та представниками перед Господом Богом, і ми віримо, що їхніми молитвами Господь зміцнить Святу Церкву у тих труднощах, які сьогодні їй доводиться переживати.

Нині настоятелем храму є Ректор Одеської духовної семінарії архімандрит Серафим (Раковський) (за посадою).