You are currently viewing Доповідь, прочитана на IV Міжнародно-практичній конференції «Духовна та світська освіта: історія взаємовідносин – сучасність – перспективи»

Доповідь, прочитана на IV Міжнародно-практичній конференції «Духовна та світська освіта: історія взаємовідносин – сучасність – перспективи»

Протоієрей Андрій Ніколаїді,

кандидат богослов’я,

проректор з навчально-методичної роботи Одеської духовної семінарії

«Значення виховного елемента у процесі формування особистості пастиря у тих процесу реформування духовної освіти.»

Наразі наші духовні школи перебувають у стані проведення реформи, метою якої є поєднання вітчизняних традицій богословської освіти та сучасних досягнень європейської освітньої системи, прищеплення нашої духовної школи основ так званого болонського процесу.

Необхідність серйозних змін, причому змін не формальних, а якісних, системних змін, давно усвідомлювалася всіма, задіяними в системі духовної освіти. Після звільнення від гніту атеїстичної системи, вітчизняне богослов’я отримало можливість знову стати повноправним учасником світової наукової спільноти, повнокровно розвиватися, але для цього необхідно було переглянути практично всі аспекти освітньої системи, переробити та привести у відповідність до світових стандартів стандарти нашої духовної освіти. І наші духовні школи вступили в тривалий і неоднозначно сприйманий багатьма, але вкрай необхідний для них процес, покликаний удосконалити церковну систему освіти.

Але, говорячи про вдосконалення і приступаючи до реформ, необхідно пам’ятати, що європейська освіта, як, в принципі, будь-яка сучасна світська освітня система, передбачає лише передачу навичок, що навчаються, роботи з інформацією, вироблення та їх певних умінь і знань у тій сфері суспільної діяльності, яку обирають собі самі учні і залишає осторонь моральний та соціальний аспект життя студентів. Для гіпотетичних керівника ВНЗ та роботодавця важливим є сам факт відповідності рівня знань та навичок та утворюваного передбачуваній сфері його діяльності, а його моральні якості та моральний образ, виносяться за дужки освітнього процесу, переходячи у сферу, прозоро іменовану «особистим життям».

Такий підхід, виправданий заданими моральними стандартами сучасного суспільства і нормою для світських навчальних закладів, абсолютно неприйнятний для Духовної школи, головним і основним завданням якої є не передача суми знань, умінь і навичок, а саме формування цілісної особистості пастиря і священнослужителя, який, одного боку, покликаний стати носієм давньої святоотцівської духовної Традиції, а з іншого – стати адекватним членом сучасного соціуму, здатним виконувати своє церковне служіння в будь-яких умовах життя своєї пастви та «дати відповідь тим, хто запитує про наше сподівання». (1Петра-3:15).

Такого пастиря чекає паства, такий пастир необхідний сучасному суспільству, проте духовна школа, рабсько копіюючи пропоновані університетами схеми, сама добровільно змушена буде відмовитися від можливості впливу на внутрішню людину своїх студентів, які з вихованців стануть просто слухачами, які навчаються, а завдання, поставлене перед духовними. школами Церквою, буде не виконано. Все це свідчить про неможливість простого механічного застосування методичних розробок, прийнятних у світській системі освіти у духовних училищах, семінаріях та академіях. У своїх роздумах ми свідомо залишаємо за дужками методику викладання на богословських факультетах, у богословських університетах та інститутах — там, де не стоїть завдання підготовки пастиря, а проходять навчання майбутні фахівці в тій чи іншій галузі церковного життя.

Але як очевидним є неможливість механічного копіювання та застосування методів так званої болонської системи в наших духовних школах, так і нині застосовувана система виховання (інспектування) вихованців є застарілою. Ні для кого не секрет, що система заохочення та покарань, що застосовується в нинішній духовній школі, неодноразово зазнавала обґрунтованої критики як заснована не на розумному усвідомленні вихованцями необхідності тих чи інших дій, а на примусі та страху. Саме тому найважливішим етапом успішного проведення передбачуваної реформи є вироблення методики проведення виховної роботи у духовних школах у тих змінних умов як освітньої системи, а й навколишнього соціуму. Не претендуючи на всебічність і повноту, спробуємо в даному роздумі змоделювати лише деякі аспекти виховної роботи, актуальні для духовних шкіл.

Як відомо, у педагогіці виховання сприймається «особлива, цілеспрямована організація взаємодії між викладачем і вихованцем за активної діяльності як вихователя, а й виховуваного з оволодіння соціальним досвідом, цінностями» . Тобто у виховному процесі однаково важливі як дії вихователя, так і реакція, рецепція цих дій з боку виховуваного, що передбачає використання диференційованого, особистісного підходу до кожного студента, а це дуже часто ігнорується сучасними відповідальними за виховну роботу. Тільки виявляючи щиру зацікавленість студентом та його внутрішнім світом можна налагодити міжособистісне спілкування між вихованцем та вихователем, без чого немислимий успіх виховного процесу.

Саме виховання, якщо максимально спростити його схему, будується на трьох китах:

покарання;

заохочення;

Індивідуальний приклад вихователя.

Система покарань у наших духовних школах дуже розвинена, але практично неефективна, оскільки покарання носять не систематичний, а спонтанний характер, тобто відсутня принцип невідворотності покарання. За такого стану справ вихованець може порушувати розпорядок стільки, скільки йому заманеться, але головне – не попадатися на очі. Якщо ж злочин було помічено, то мало хто поцікавиться внутрішньою мотивацією злочинця — його все одно чекає покарання у вигляді розпорядження з доганою (називним тропарем), скорочення канікулярної відпустки, і, врешті-решт, виняток з числа вихованців. Подібний стан речей розвиває лицемірство та фарисейство, настільки поширені у духовних школах. Той, хто карає раніше винесення вердикту, повинен досконально з’ясувати внутрішню мотивацію порушника, його душевний стан і, використовуючи духовний досвід, застосувати не кару, а засіб лікування.

На окрему розмову заслуговує вживання в духовних школах як міра покарання аскетичних подвигів, таких як земні поклони. Страшним божевіллям і блюзнірством виглядає використання великої таїнства молитви — предстояння тварюки перед Творцем у його обрядово-тілесному вираженні, як покарання за запізнення на молитви чи небажання свідчити проти друга.

На відміну від системи покарань, система заохочень у духовних школах вкрай нерозвинена. Автор цих рядків не пригадає жодного способу заохочення працьовитого та ініціативного студента, крім особистого благовоління начальства, що, у свою чергу, породжує такі виховні каліцтво як підлабузництво і лихолюбство, а в гірших випадках і донесення. Саме тому необхідний продуманий розвиток та застосування в системі духовної освіти певного виду заохочень – грошових премій, участі в паломницьких та туристичних поїздках, письмових подяк тощо. Причому такі заохочення мають бути використані без уособлення та нагородження «улюбленців» в обхід «всіх інших».

Також необхідна ретельна увага всім особам, зайнятим у виховному процесі, особистості та поведінка яких надають найдієвіший вплив на вихованців. Не випадково Сенека сказав: «Довгий шлях настанов, короткий шлях прикладу». Одними з найважливіших постатей виховного процесу є проректор з виховної роботи та духовник навчального закладу. Вони повинні бути як би дві сторони одного цілого і тому дуже важлива їх взаємодія та взаємна координація роботи. Але в той же час вкрай непотрібним здається поєднання адміністративних функцій і духовного водійства в одній людині, оскільки таке поєднання просто заважатиме щирості та відкритості вихованців — вони повинні бути впевнені в тому, що таємниця сповіді в жодному разі не буде розголошена чи використана в адмін контексті. Не менш значущі в очах вихованців особи чергових помічників проректора, з якими їм доводиться постійно тісно спілкуватися. На мою думку, чергові помічники повинні бути ні в якому разі не інспекцією, а саме вихователями, які чутливо реагують на будь-які зміни духовної атмосфери. При виборі осіб на посаду помічника проректора необхідно враховувати їхнє знайомство із ситуацією та традиціями духовної школи. На цю посаду небажано призначати осіб без сану та недавніх випускників духовної школи, так як це може стати приводом до панібратства з боку вихованців, які сприймають їх як недавніх однокашників.

Звичайно ж, у такій невеликій доповіді неможливо у всій повноті розглянути всі сторони виховної роботи, багатогранної та складної. Підсумовуючи всього вищесказаного, можна вкотре повторити, що й обговорення серед представників різних духовних шкіл методів виховної роботи у сучасних умовах потреба у сучасний період реформ та розвитку духовної богословської освіти.