Чим є монастирі у структурі Церкви? Відповідаючи на це питання необхідно згадати історію виникнення і про причини, що тягнуть благочестивих людей до залишення мирського життя. У III столітті, коли християнство вже поширилося на величезних теренах Римської імперії та за її межами, коли в багатьох місцях християни займали значне місце серед населення і де, порівняно з іншими областями не спостерігалося потужних гонінь, почалося деяке ослаблення суворості життя та дотримання правил, сформованих в громадах ще з апостольських часів. Це стало приводом для тих, кому таке зближення традицій з повсякденним життям і побутом здалося неприпустимим, шукати собі місця, де могли б молитва і піст бути головним діянням без відволікання на суєту навколишнього світу. Такі ревнителі віддалялися подалі від міст і ваги в пустелю, в гори, починаючи свій подвиг у досконалій самоті, віддавши себе повністю в руки Божі. Ці самітники і пустельники і стали, власне, першими ченцями, які заклали основні засади чернечого життя.
Батьківщиною чернецтва став Єгипет. Великі преподобні Антоній і Пахомій стали засновниками двох найпоширеніших напрямків чернецтва: анахоретства та гуртожитку, визначивши таким чином подальший розвиток чернецтва в історії Церкви.
Так склалося, що від початку існування монастирі ставали центрами як духовності, подвижницького життя, але культурними центрами, у яких розвивалися література, ремесла, землеробство, скотарство. Особливістю загальножительних монастирів був загальний статут для всієї братії, що передбачає беззаперечне підпорядкування ченців настоятелю, у ченців були спільні молитовне правило, трапеза, послух. При цьому метою, заради якої влаштовувалися монастирі, було спасіння через смиренність, працю, постійні молитви і читання Святого Письма.
Саме таким уявляв сенс життя родоначальник вітчизняного монашества прп. Антоній, який прийняв постриг на святій горі Афон і отримав благословення прищепити дух чернецтва своїм одноплемінникам на берегах сивого Дніпра.
Колискою християнського аскетизму на Русі стає Києво-Печерська обитель. Сонм преподобних Печерських з тих пір невпинно молить Христа за своїх співвітчизників і зміцнює віру тих, хто, виконуючи заповідь Спасителя, йдуть за Ним, беручи Його добре ярмо і несучи Його легкий тягар (Мф. 11:39). В усіх куточках Русі Святої влаштовані обителі. У всі періоди історії нашої Церкви прославляються преподобні угодники Божі. Монастирі, де вони подвизалися, притягують до себе віруючий люд, що прагне не тільки вклонитися мощам святого, а й почерпнути для себе частинку благодаті Святого Духа, неначе ковток живої води, що втамовує спрагу людської душі, що страждає.
У 2019 році виповнилося 195 років з моменту утворення у місті Одеса Свято-Успенського чоловічого монастиря, який став одним із визначних святих уділів Божої Матері на території північного Причорномор’я. На початку XX століття Енциклопедичний словник Ф. А. Брокгауза та І. А. Єфрона з п’ятдесяти п’яти Успенських монастирів, що діють у Російській імперії, за винятком Києво-Печерської та Почаївської Лавр, визначав Одеському монастирю четверте місце. Географія обителі визначалася, як заміський, тобто за 10 верст від міста, монастир 2-го класу. Розташувавшись на мисі Великий Фонтан, поруч із зустрічаючим судна, що йдуть до Одеси, маяком, монастир сприйняв він місію маяка, який зустрічає душі шукаючих усамітнення ченців, які залишили мирське життя заради Христа.
Історія монастиря в XIX столітті докладно простежується в документах Херсонсько-Одесської єпархії і на ній ми не зупинятимемося сьогодні. Предметом цієї доповіді є період останніх кількох десятиліть і особливо 90-х років XX століття та двох десятиліть століття нинішнього – XXI.
Маючи великий потенціал духовного життя, маючи глибокі традиції чернецтва, сприйнявши на себе у повоєнний час статут Троїце-Сергієвої Лаври, Свято-Успенський Одеський монастир зосередив долі видатних подвижників благочестя, серед яких були ієрархи Церкви, представники різних верств суспільства а з 1961 року вихованці Одеської Духовної Семінарії.
Під час короткого сплеску прихильного ставлення до Церкви з боку Радянської влади у 40–50-х роках монастир зміг частково відновитись після закриття. Тут починає функціонувати резиденція Святішого Патріарха Алексія I, завдяки чому обитель набуває статусу Патріаршої.
З середини 60-х років до Свято-Успенського монастиря було перенесено з Французького бульвару резиденцію правлячого архієрея. Монастир стає місцем, куди передають святині із храмів, закритих владою в період так званої Хрущовської «відлиги». В цей же час у стінах обителі несли послух старці, які прибували в Одесу з монастирів, що принижували і припинили своє існування: Києво-Печерську Лавру, Глинську пустелю, Свято-Троїцький Чернігівський, Свято-Покровський Балтський та інші.
Видатним подвижником благочестя, який досяг досконалості в Святому Дусі, незламним гоніннями і переслідуваннями, що пройшли школу чернечого життя на Афоні, в Києво-Печерській та Почаївській Лаврах, що закінчив свій земний шлях в Одесі, є преподобний Кукша (Величко). До Свято-Успенського монастиря батюшка прибув із закритого у 1960 р. монастиря с. Хрещатик на Буковині, де він трудився після перекладу з Почаївської Лаври. Все своє свідоме життя, починаючи з юнацтва, отець Кукша присвятив Богу. Приклад подвигу преподобного – це яскраве втілення заклику Христа взяти хрест і слідувати за Ним. З перших днів після прибуття в Одесу, отець Кукша став привертати до себе і в монастир велику кількість віруючих людей, які прагнуть старця, як свого духовника з усіх куточків величезної країни, що викликало гнів і роздратування з боку влади. Багато хто з духовних чад батюшки, особливо серед семінаристів, ставали стійкими захисниками Віри, приймали священний сан і в умовах гонінь були прикладом віри для своєї пастви. Найяскравішою ілюстрацією сказаного став життєвий шлях пріснопам’ятного Предстоятеля Української Православної Церкви Блаженнішого Митрополита Київського та всієї України Володимира (Сабодана †2014). Закінчивши 1958 р. Одеську духовну семінарію Віктор, як звали Його Блаженство у світі, вступив до Ленінградської духовної академії. Розлука з Одесою була недовгою. Вже в 1962 році юнак повернувся до нашого міста, де в липні, виконуючи благословення старця Кукші, він прийняв священний сан, а 26 серпня чернечий постриг, який звершив митрополит Одеський та Херсонський Борис (Вік †1965), який завжди брав велику участь у долі майбутнього Першосвятителя. Пройшовши всі ступені послуху в Одеській семінарії, від студента, викладача до ректора, архімандрит Володимир працював і у Святій землі у відтвореній Російській духовній місії в Єрусалимі, яку більш ніж за сто років до цього очолював перший ректор ОДС єпископ Порфирій (Успенський), стоячи витоків влаштування місії в Палестині.
27-28 травня 1992 року, Архієрейський собор Української Православної Церкви обрав на стародавню Київську митрополичу кафедру Митрополита Ростовського та Новочеркаського Володимира (Сабодана). Цьому передували антиканонічні дії колишнього Київського митрополита Філарета (Денисенко).
Тверда віра, відданість Церкви, глибокі традиції чернечого діяння, закладені у свідомість Його Блаженства у Свято-Успенському монастирі Одеси, допомогли Предстоятелю мудро керувати Церковним кораблем, тримаючись незмінного курсу на єдність Святої Церкви в Україні протягом 22 років. Найближчим помічником Блаженнішого митрополита Володимира весь цей час був його вірний друг Високопреосвященніший Митрополит Одеський та Ізмаїльський Агафангел (Савін). Дружба двох світильників Церкви зародилася в Одесі, коли вони були вихованцями та несли послухи в Одеській духовній семінарії. І звичайно ж, основою багаторічної дружби було спільне духовне коріння, спільна благородна мета та способи її досягнення. Все це формувалося під духовним керівництвом подвижників Свято-Успенського монастиря і розвивалося в Троїце-Сергієвій Лаврі, коли юнак Олексій Савін навчався в Московській академії, де прийняв у 1965 р. чернечий постриг біля раку прп. Сергія, а Владика Володимир був із 1973 по 1982 р. ректором МДАіС.
Початок 90-х для Свято-Успенського монастиря виявився часом серйозних випробувань. Після святкування на всесоюзному рівні 1000-ліття Хрещення Русі, країна, вихована на ідеях матеріалізму і атеїзму, що не має віри, прагнула заповнити вакуум бездуховності новим, забороненим досі духом релігії. Держава проголосила гарантію свободи совісті та віросповідань усім громадянам.
Але 1991 року цієї держави не стало. Карта колишнього СРСР перетворилася на карту 15 незалежних держав. До цього моменту в Україні вирував ураган, учинений уніатською церквою, що вийшла з підпілля, і самосвятським автокефальним розколом, що відновився. Форпостом чистоти віри та єдності Церкви на півдні стає наш монастир. Одностайно стали ченці на захист Православ’я.
Коли колишній Київський митрополит Філарет, який мріяв про клобука Патріарха і не отримав його законним шляхом, намагався ціною розколу забезпечити собі ляльку, насельники обителі звернулися до Святішого Патріарха Олексія II з листом, у якому просили Його Святість оголосити Свято-Успенський Одеський монастир. Олію у вогонь підливали світська влада, частина духовенства, що коливається, і вихованців ОДС із західних областей. У розпал протистояння, а саме у травні 1992 року Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Олексій II доручив найстарішому за хіротонією архієрею Української Православної Церкви Митрополиту Харківському і Богодухівському Никодиму (Руснаку †2011) скликати Архієрейський собор. В умовах жорсткого тиску з боку тодішнього Президента України Л. М. Кравчука, який особисто підтримував Філарета, Харківський собор мужньо ухвалив рішення зберегти єдність із Російською Церквою, заборонивши у служінні клятвозлочинця Денисенку. Православні одесити, які опікуються духовниками Свято-Успенського монастиря, серед яких були старці архімандрит Олексій (Філософ), Олексій (Чистов), брати Гоєнко Віталій та Арсеній, Нікон (Сморкалов), ієромонахи Євфимій (Сеніцару), Іона (Ігнатєє) звістка про обрання Предстоятелем Української Православної Церкви свого давнього друга Митрополита Володимира (Сабодана). Тепер уже ні в кого не викликало сумніву, що й на Одеській кафедрі буде поставлений яскравий світильник віри, сповідник, що пройшов через наклеп, погрози, позбавлення кафедри, але незламний святитель митрополит Агафангел.
З цього моменту в історії Патріаршого Одеського монастиря золотими літерами починають вписуватися нові сторінки, які пишуться і сьогодні. Вихований у чернечих традиціях Троїце-Сергієвої Лаври та нашого монастиря, Владика Агафангел після прибуття до Одеси одразу ж включився до ритму життя улюбленого ним міста, докладаючи всіх своїх сил на відновлення духовної рівноваги серед віруючих, засмученого попередніми подіями. Насамперед наш Святитель заспокоїв паству своїм твердим ставленням до питання про автокефалію, яку люди не сприймали, не уявляючи себе поза лоном Матері Церкви. Все духовенство Одеської єпархії, надихнуте рішучими діями ченців Свято-Успенського монастиря, одностайно підтримали Владику, який своїм прикладом показав, як потрібно відстоювати канонічну єдність у тяжких умовах тиску владних структур та націоналістично налаштованих елементів на Святу Церкву. В особі митрополита Агафангела братія обителі знайшла не просто священноархімандрита, настоятеля монастиря, але насамперед доброго Авву, якому було дуже важливо зберегти славні традиції духовності та старчества, при цьому по-батьківському дбаючи про поповнення обителі молодими ченцями.
Преображення Патріаршої обителі розпочалося практично одночасно з поверненням до неї Владики. За період свого існування в радянський період наш монастир набув заслуженої слави благодатного місця паломництва для тисяч віруючих людей. Одесити особливо полюбили долю Божої Матері на Великому Фонтані. У дні великих церковних свят храми монастиря вже не могли вміщати всіх бажаючих помолитися Богові та Його угодникам. Саме це було причиною, наслідком якої стала мета, поставлена Святителем із відродження зруйнованого за радянських часів головного храму монастиря. Коли в 2009 році було освячено нижній храм нового собору, ніхто не сумнівався, що мети успішно досягнуто. Собор був присвячений Божій Матері в Її образі «Живоносне Джерело». Сьогодні він у кілька разів більший за той, який був зруйнований. До того ж він має бокові вівтарі на честь святого великомученика Георгія Побідоносця, святого мученика Агафангела, але родзинкою ідеї Владики виявилося посвята нижнього храму угоднику Божому, молитовнику і представнику біля престолу Божого прославлення, якого три десятиліття чекала на братія обителі. Саме канонізація доброго батюшки, до могили якого з дня його блаженної кончини не припиняли стікатися люди на вирішення своїх духовних проблем, примножила глибоку подяку братії своєму священноархімандриту Митрополиту Агафангелу.
Завдяки святителю багаторазово зріс інтерес, особливо серед молодих людей, до монастиря та подвигу чернецтва. З двадцяти-тридцяти насельників на початку 90-х років кількість братії помножилася до 100. Свято-Успенський монастир тепер виявив себе як обитель, з якого почалося формування нових монастирів в Одеській Митрополії. Свято-Пантелеїмонівський, Свято-Іллінський, Константино-Єленінський чоловічі монастирі, відкриті працями Митрополита Агафангела, серед перших членів братії мали насельників Свято-Успенського монастиря. Історія Свято-Іверського монастиря починалася з того, що це був скит стародавньої Успенської обителі. Сьогодні скитом нашого монастиря є Свято-Покровська обитель у с. Маріуполь. Це грандіозне дітище, невтомного трудівника на ниві Церковної Митрополита Агафангела явило приклад глибокої віри та милосердя, оскільки саме тут буде відкрито перший у нашій країні Православний хоспіс для надання паліативної допомоги онкохворим та невиліковним людям.
За останні 27 років докорінно змінився зовнішній вигляд Свято-Успенського монастиря. За всю свою майже 200-річну історію монастир не бачив таких масштабів храмобудування, будівництва братських корпусів та господарських споруд. Сьогодні обитель прикрашена дзвіницею з надбрамним храмом на честь святих страстотерпців благовірних князів Бориса та Гліба, храмом на честь блаженної Матрони Московської, чудовими братськими корпусами та сучасним готелем.
У кожній цеглині цих будівель закладено частинку душі нашого Владики. Без його невпинної праці неможливо уявити великі проекти.
Не залишилося поза увагою святителя та внутрішнє життя монастиря. Завдяки Владиці в монастирі за прикладом Троїце-Сергієвої Лаври було введено в розпорядок молебень перед раком з мощами прп. Кукші. Щоденне ранкове правило починається саме з нього. Митрополит Агафангел, який протягом усього свого життя особливо шанував Божу Матір, заснував у Свято-Успенському монастирі щотижневий акафіст перед чудотворним образом Богородиці «Млекопитачка», принесеним до Одеси ще одним афонським подвижником преподобним Гавриїлом. Зі збільшенням кількості храмів у Свято-Успенському монастирі з благословення Владики було збільшено кількість скоєння Святої Євхаристії, що дає можливість ще більшому колу віруючих приступати до Таїнства Святого Причастя.
Значний вплив на виховання майбутнього нашої Церкви має факт близького розташування Свято-Успенського монастиря з Одеською духовною семінарією. Викладачі та співробітники духовної школи в чернечому чині є переважно насельниками нашої обителі. Духовниками семінарії є досвідчені ченці: архімандрит Пилип (Стецюренко) та Агапіт (Юрков). Будь-які питання духовного життя вихованці можуть вирішити за допомогою наставників. Крім того, монастир дає можливість майбутньому пастирю навчитися сумлінному ставленню до богослужіння, молитви та слухняності. У монастирі вихованцям прищеплюється любов до Церкви, без якої неможливе життя віруючої людини.
Вклонитися святиням щороку приїжджають численні паломники з усіх куточків світу. Делегації практично всіх помісних церков бували тут у різні роки. Сьогодні в обителі вважають своїм обов’язком побувати як офіційні гості нашого міста, дипломати, діячі культури, бізнесмени, так і прості туристи, що навіть не мають відношення до християнства. Одним із останніх таких відвідувань був візит Посла Китайської Народної Республіки до України.
У ці дні, коли монастир продовжує вшановувати ювілей свого заснування, хочеться особливо відзначити те, що, як і 195 років тому так і зараз Свято-Успенський Патріарший Одеський чоловічий монастир є світочем, духовним маяком, світло якого розливається і зігріває навколишній світ теплом Божественної благодаті.
Чудотворні ікони Божої Матері «Млекопичувачки», «Успіння» Києво-Печерська, «Скоропослушниця», «Відрада та втіха», стопа святого апостола Андрія Первозванного, мощі прп. Кукші Одеського, частки мощей Святителя Миколи Чудотворця, преподобного Сергія Радонезького, благовірного князя Олександра Невського та багатьох інших угодників Божих, шанована ікона преподобного Серафима Саровського – це неповний перелік великих святинь, що зберігаються у Свято-Успенському монастирі. Можливість щодня перебуває у цих святинь, можливість молиться перед ними, духовна радість мешканців обителі, яка справедливо може називатися серцем Одеси.
Непохитна тверда віра, відданість чернечим традиціям, вірність Церкви, завжди були характерною рисою братії монастиря, яка ось уже майже 30 років живе, і рухається, і існує молитвами свого високоповажного Авви – Його Високопреосвященства, Високопреосвященного та Ізопреасвященського Без перебільшення можна констатувати незаперечний факт – сьогодні, завдяки працям Архіпастиря, Свято-Успенська Патріарша обитель переживає пік свого буття, даючи можливість і в майбутній час усім, хто шукає Бога, знаходити Його під склепіннями прекрасних храмів, перед святинями та з благословення нашого дорогого Владики Митрополита, помічника Архієпископа Віктора та всієї братії цієї давньої славної та благодатної гавані: зразка сучасної чернечої слухняності та давніх чернечих традицій Православної Церкви.